Щоразу робила однакові висновки – пишеться,твориться, відкривається і вивітрюється з голови, грудей, серця, мозку тоді, коли ти по-справжньому сам. Не самотній, не одинокий. Просто сам. Просто тоді, коли тобі немає про кого турбуватися, дбати, немає кому зготувати сніданок і немає з ким повечеряти. Ти один, як дерево посеред пустелі. А, оскільки, тобі й поговорити толком немає з ким, то, відповідно, всі твої роздуми мусять вивільнюватися в той чи інший спосіб. Read more

Це сталося зовсім випадково. Настільки випадково, що аж приголомшило. А вечір обіцяв бути таким приємним…

… І от я спокійно виходжу собі з варшавського вокзалу ZTM і, не поспішаючи, йду у своїх справах. Метою моєю був супермаркет Złote Tarasy, часу мала достатньо, отже, на щастя, бігти не довелося. Йду, і ще здалека до мене почали долинати звуки. Досить знайомі звуки. Досить знайомі слова. Аж до болю знайомі. Підходжу ближче і бачу молоду дівчину, яка стоїть на перехресті тротуару і співає українську пісню  «Лебеді материнства». Біля дівчини скромно лежав капелюх (чи сумка, чи шапка, вже не розгледіла), а в капелюху, здається, було порожньо. Ошпарена миттєвим жаром, який вилився на мене нізвідки, я пролетіла повз співвітчизницю. Голос був непоганий, але деяких високих нот все ж таки не посилив. Я відбігла метрів на десять. З кожним кроком далі я помічала, як сповільнюю темп, доки, нарешті, раптово не повернула назад. Read more