Пригадую, близько двох років тому, прогресивна, інтелігентна українська молодь (знаю, я дуже скромна) зібралася за одним столом в одній із варшавських кав’ярень. Зібралися, аби поговорити. Поговорити про українську літературу. Про українську книжку, українського автора, який, проте, за національністю є росіянином і пише лише російською. Пригадую, що навіть один із нас принципово відмовився читати ту книгу через російську мову, і, здається, навіть не прийшов на зустріч, а згодом виїхав до Америки… Але повернімося до книжки.

Отже, як багато хто з вас вже здогадався, письменник зветься Андрій Курков, а його книжка «Улюблена пісня космополіта». Пригадую, як важко мені та книжка давалася до прочитання. Пам’ятаю, якою цікавою була дискусія і як багато було для мене відкритів, багато нових думок та усвідомлень, хто я, звідки та що роблю саме в цю хвилину, саме в цьому місці.

Коротко пригадаю основну суть книги: мова велася про переконаного дезертира, який все життя втікав і шукав ідеальну батьківщину і який одного разу потрапив в інше, досить неординарне середовище. Ключові слова – дезертир, космополіт, батьківщина. Що з тим хлопцем сталося, розповідати не буду (а раптом захоче хтось прочитати?), але скажу лише, що відповіддю на назву книги стала невинна дитяча пісенька, яку ми всі знаємо –  «Хай завжди буде сонце, хай завжди буде небо, хай завжди буде мама, хай завжди буду я!»

Як я вже сказала, ми багато тоді говорили, дискутували і вияснювали, ким і яким треба бути у цьому світі. Одна дівчина, з гарячими червоними щоками, з широко розплющеними очами, якій явно не подобалася ідея космополітизму, голосно запитала: «Та поясніть же мені, що це таке! От хто з вас тут присутніх є космополітом?»

Ми майже всі підняли руки і майже вголос вигукнули: «Я!» Дівчина ще уважніше на нас усіх подивилася і якось знеможено дозволила впасти своїм власним рукам на стіл.

– Зрозумій, – пояснював один із нас, – ми всі – перш за все, люди, а вже потім – патріоти. Людина шукає там, де краще. Якщо я народився в Україні, це не означає, що я не можу вибрати собі землю, на якій хочу жити. Якщо десь мені краще, комфортніше, ніж на землі предків, то чому б і ні?

Приблизно за рік після цих подій почалася революція в Україні. І майже всі, хто ще нещодавно був «космополітом», чимдуж мчали на Майдан… А ця людина на питання: «Скажи, а ти хочеш повернутися в Україну?, – відповіла: «Так, звісно. взагалі не уявляю як би зміг прожити все життя тут (за кордоном)».

– Ми хочемо повернутися, знаєте, – промовила якось я до знайомої заробітчанки, яка перебивається прибираннями сходів.

– Та ви що? – здивування поєднювалося із жахом. – Я-то нє… Там немає що робити! Роботи немає. Ціни високі… Оце повинна їхати, аби візу відкрити, але так не хочу…. Не хочу додому.

І тут я згадала речитатив Скрябіна: «Щодня близько тисячі українців подають документи на еміграцію. Щодня близько п’ятисот українців вступають на чужу землю в пошуках кращого життя з метою залишитися там. Ці люди відмовляються від своєї культури, своїх звичаїв, своєї віри. Більшість з них до кінця життя так і працює чорноробочими, так і не діставши статусу громаданина чужої країни. А, можливо, їхня біда полягала в тому, що відповідь потрібно було шукати в собі, а не в підручнику географії. Ти є сам собі країна. Зроби порядок у своїй голові».

Комфорт буває різним. Комфорт духовний. Комфорт патріотичний. Комфорт матеріальний. Комусь неприємно відчувати руку ворога на своїй землі, а комусь – руку господаря на землі чужій. Хтось утікає від інфляції, а хтось – від панського мідяка, комусь треба хліба з маслом, а комусь – чистого повітря, з правом ним дихати.

То ж хто ми тоді? Комформісти? Космополіти? Патріоти? Українці? Християни? Діти Божі? Чи нам, тим, хто за кордоном, легше говорити про патріотизм і любов до України, тому що ми там зараз не живемо, не відчуваємо на собі кризи, війни? Нам легко говорити про боротьбу, якщо ми «диванна сотня»? Нам легко викрикувати гасла, якщо ми в безпеці?

Чи вам, усім, хто бореться за щоденний кусень хліба, за волю та мир у рідному краї, всім, хто бореться з корупцією, брехнею та блюзнірством, чи вам простіше говорити про те, що за кордоном краще, безпечніше, ситніше, веселіше?

Існує третій фактор – на чужій землі ти будеш чужий. Говоритмеш не так, думатимеш не так, твоє мислення буде відрізнятися, твій хід думок може дивувати,  твої звички та звичаї для когось будуть дивацтвом, ти звертатимеш на себе увагу, бо ти на чужій землі будеш чужим. І не важливо, скільки років ти живеш за кордоном, як добре ти володієш мовою і на якій роботі працюєш. Важливо вирішити, чи ти все життя хочеш говорити чужою мовою, жити і працювати для чужої країни.

– Я не маю нічого проти укранців, – якось в розмові почула слова одного поляка. – Але, коли чую, як вони говорять «у нас, у Варшаві»… Перепрошую, але як це «у нас»? Відколи це Варшава стала вашою?

«Світ належить Богу, а не комусь іншому», – б’ються пульсом слова подруги.

Так, і в цьому світі, який належить Богові, кожен з нас має свою національність і державу.

«Ти дитина Божа, в першу чергу, чи українка?»  – вкотре повторюється питання.

Я  – Божа дитина, яку Бог вчинив українкою.