“У мене нічого не вийде”, “Ось, я знову програю”, “Я не вмію”, “Я не можу”, і, нарешті, діамант, – “Я – тупий лох”, – ці висловлювання я вже вивчила напам’ять за останній тиждень спілкування зі своїм похресником, якого бачу раз на рік і з яким я практично ніколи не проводжу часу. Хлопчику шість з половиною рочків, у нього є тато і мама, дідусь та бабусі, багато іграшок, а ще – маленький чотиримісячий братик.
Знаю, що тема хрещення – досить дискусійна, тому заздалегідь прошу усіх своїх друзів та приятелів з різних християнських гілок, перш за все, звернути увагу на справжні проблеми, які я хочу порушити.
Чесно кажучи, я – погана хресна мама. Відколи я взяла на себе такий обов’язок, дитину я бачила, від сили, 7 разів (нагадаю, хлопчику вже майже 7 років), я ніколи не знала, як з ним спілкуватися, з якого боку до нього підійти, про що поговорити, чим зацікавити. У мене не виникало бажання його обійняти чи поцілувати, погратися чи навчити чогось. Для мене це була просто чужа дитина, яку колись я похрестила. Одночасно, я чудово усвідомлювала, що це неправильно, так не можна, що необхідно хоча би час від часу дзвонити і запитувати про життя, вітати з Днем народження і передавати маленькі (або великі) сюрпризи. А, найголовніше, до чого я покликана – то донести дитині Бога, розказати їй про Ісуса, подарувати Біблію, завести до церкви, навчити молитися. Особливо це важливо, коли батьки невіруючі. За побутовими турботами та власними проблемами я не зважала, що є маленька душа, за яку я також якоюсь мірою відповідаю. Бог це мені показав лише щойно.
Приїхавши до рідного міста після тривалого часу, я з відчуттям каменю на плечах подзвонила своїй кумі і домовилася про зустріч. Вирішила нічого грандіозного не купувати заздалегідь, адже спочатку хотілося пізнати дитину. І ось він прийшов – мій похресник. Звичайний хлопчик, який скоро піде до школи. Перше, що мене здивувало, це його відкритість до мене. Дитина чудово мене пам’ятала і чекала, з радістю йшла на зустріч та активно розповідала про свої захоплення. Я вже принаймні знала, що розмальовка – завжди чудовий подарунок. А ще, я вирішила купити логічну та стратегічну настільну гру. Радості не було меж. І я досі не знаю, що найбільше потішило те дитя – гра, чи те, що я з ним особисто в ту гру бавилася. Із кожним днем спікування та забави із Захарчиком я розуміла, що він мене потребує, нехай навіть несвідомо. Він потребує розказати мені, що у нього є великий велосипед, на якому він уміє дуже швидко їздити. Він прагне показати мені, як він швидко бігає і як розмальовує, які в нього є машинки і як йому зі мною цікаво. Дитина запитує, чи ще довго я тут буду, коли поїду і щодня просить мене завітати до нього вгості і тероризує свою маму, аби та для мене спекла торт. Я зрозуміла, якої помилки допустилася, що до цього часу взагалі не брала участі у його житті. Я зрозуміла, як важливо і приємно мені чути слово “хресна”, відчувати повагу, відчувати, що він до мене прислухається, а, отже, я ще маю шанс “відпрацювати” свою неуважність. Я вже знаю, що в неділю він піде зі мною до церкви, а в суботу – до суботньої школи. Я вже знаю, що він охоче зі мною піде! Я пошукаю для нього дитячу Біблію і дуже постараюся щось йому з тієї Біблії пояснити.
Я хочу сказати цим усім, що ми часто беремо на себе обов’язок і забуваємо про нього. Це стосується не лише хрещення дітей, це стосується і дружніх стосунків, подружніх відносин, зрештою, наших особистих стосунків з Богом. Я вдячна своїй кумі, що вона розповідала про мене і нагадувала, адже завдяки цьому Захарчик мене знає. І мені дуже важко пояснити своєму синові, чому мене називають “хресна” і “кума” і що це означає.
А ще в Захарчика справжні проблеми із самооцінкою. Хлопчик не просто не впевнений у собі, він впевнений, що він – найгірший. Я спостерігаю, з якою нездоровою радістю він виграє змагання з бігу у мого чотирирічного сина і помічаю, що Святослава це засмучує лише на коротку мить, у той час, як будь-яка невдача з боку Захара часто закінчується, у кращому випадку, поганим настроєм та виправдовуваннями, у гіршому – образами та істериками. Я неодноразово чую від свого похресника висловлювання на кшталт “я вже програв”, бачу його складені навхрест ручки та насуплене незадоволене личко. Він капітулює, ще не почавши змагатися. Він виграє у слабшого і яскраво демонструє свою перевагу як словесно, так і емоційно. Я не дитячий психолог, але, мені здається, це не нормально. Хлопчик відкритий, активний, охочий до забав та навіть змін. Він ще здатний до послуху, його ще можна проконтролювати. Дитина вміє співчувати, і завжди подасть руку маленькому другові, якщо той впав. Але я бачу і розумію, як легко можна зламати психіку дитяти.
– Звідки він знає такі слова, Таню? – питаюся у куми.
– Йому його татко каже часто, що він тупий, – чую у відповідь…
– Мамо, – гукає Захар, – можна я куплю собі розмальовку?
– Ти маєш свої гроші? – звертаюся до похресника.
– Маю, – з гордістю показує мені кілька двадцяток.
– Звідки? – звертаюся до куми.
– Тато таким чином його заохочує до послуху…
Скільки батьків не розуміють та не усвідомлюють своєї ролі для дітей? Скільки скалічених маленьких душ щодня заглядають у наші очі? То невже ми не можемо робити щось принаймні для тих, хто так близько біля нас, і за кого ми відповідаємо?