Щоразу робила однакові висновки – пишеться,твориться, відкривається і вивітрюється з голови, грудей, серця, мозку тоді, коли ти по-справжньому сам. Не самотній, не одинокий. Просто сам. Просто тоді, коли тобі немає про кого турбуватися, дбати, немає кому зготувати сніданок і немає з ким повечеряти. Ти один, як дерево посеред пустелі. А, оскільки, тобі й поговорити толком немає з ким, то, відповідно, всі твої роздуми мусять вивільнюватися в той чи інший спосіб.

Вона знала, що не на своєму місці. А де те місце і яке воно, лише примарно уявляла. Знала, в чому щаслива, знала, чого хоче, але чи була готова на конкретні кроки, маленькі і великі жертви?

Менше, ніж вісім років тому для неї було неймовірно катастрофічно важливо побачити, як сходить сонце у горах. Тепер вона воліє виспатися. Почуття легкості і відпочинку минає досить швидко,а згодом продирається пустка – не ті пріоритети.

Відкрила вікна на вечір аби у помешканні було свіжіше. А тепер мучиться неспокоєм про потенційних комарів, які (точно!) не дадуть виспатися! Знову сон… Це те, що, здається, так непотрібне і там багато забирає часу, але без чого ти не можеш прожити і взагалі функціонувати.

Голос вщухає, очі часто опущені додолу, голова схилена донизу. Навіть знаючи, що гарна, принадна, спокуслива, мала би бути впевнена в собі. Але хода не пряма і струнка, а якась… пригноблена, так, ніби особа, яка так іде, вибачається за те, що вона йде саме так, говорить саме таким чином, що вона така є… «Вибачте, що живу» – мабуть, найкраще пояснення. Сьогодні усвідомила, що настільки звиклася з тією прихиленою головою, що треба докласти немало зусиль, аби піднятися і звернути обличчя до сонця. Буквально. Думала-думала і зрозуміла. Чому дивиться донизу. Що там шукає. Нічого. Під ноги дивиться, аби не впасти. Буквально! Так, буквальніше не буває. Йдучи, вона дивиться собі під ноги, аби не спіткнутися і не полетіти сторч головою. Адже тоді буде боляче, це по-перше, а  по-друге, зіпсується весь ефект принади, такої спокусливої, але такої скромної. Найцікавіше й найстрашніше, мабуть, у тому всьому, що це не блеф, не гра, а справжність. Помічає зацікавлений чи захоплений погляд, – і момент,  – очі додолу. А за ними і голова. Як якась китайка, чесне слово.

Знає, що може і чого бракує, але весь час принижчується (так, саме принижчується, панове філологи!). Не принижується, не опускається, а власне принижчується. Свідомо. Боїться? Заздрості? Кпинів? Несприйняття? У чужому краї досить відомі явища. А, може, лише для неї?
Читаєш ті книги, ковтаєш їх, як пігулки. Вони творять твій день. Оселяють у тобі казку чи темінь. Підносять чи розбивають ущент твою психіку. Навіщо писати щось, що інших так нещадно б’є?

Бути самою, самотньою, наодинці, одинокою…. Найстрашніше, що може статися. Тоді хоч і ллється оця нерозбірлива німа балаканина, але вона не викочує каменя, який вгніздився просто посеред грудей. Буквально.

• Ти можеш торкнутися свого носика?
• Можу
• А стола можеш торкнутися,
• Так
• А цукерку?
• Та-а-ак.
• А радість? Радість може торкнутися?

Секундне мовчання.

• Ні….
• Правильно! Радості ти не відчуєш на дотик! Це називається абстрактне поняття. Зрозумів?
• Мамо, давай далі грати у слова… Давай?

Взяла і обдурила дитину. Звісно можна торкнутися радості! Щоразу ж доторкаєшся, коли береш сина на руки.

Нехай ця філософія буде пришелепкуватою, а логіка цілком жіночою, але таким чином немає понять абстрактних. Все буквальне і конкретне. Абстрактним його називають ті, хто ще не вміє побачити у відносному – реальне.  Але це питання часу і досвіду. До речі, про досвід. Одна людина (насправді, нестерпна і важка, але дуже добра і хороша) вимовляла колись слово «досвід» з особливим трепетом і пошаною. Для неї досвід – це ого-го! Що там твої навчання і теорії! Досвід! До синиці! Так вона ж у стократ стократіше має рацію!

От завжди думаєш, кому, до синиці, треба оці твої хворі і неадекватні роздуми? «До синиці» – це такий буде мій особистий і приватний нецензурний вислів.  Всі зараз пишуть. Усі сповідаються, усі хочуть показати, які вони гарні, фотогенічні і фотогігієнічні, розумні, кмітливі, мудрі, привабливі, дурні та недалекі, злі та роздратовані. Усім кортить поділитися останнім шедевром кухарства, черговим фото навпроти Ейфелевої вежі, своєю думкою, що кава нині зранку вдалася. А от цукру не знайшлося. Безліч віршів, почуттів та емоцій. Серед усього цього ти собі думаєш, що ти, чергова, така ж сама, з усіма своїми тараканами ні кому, до синиці, не потрібна. Ну прочитає хтось твій твір-роздум на вільну тему, може, хтось лайкне, може, хтось прокоментує чи розшерить. Синиця! Двічі мушу писати слово, яке Я хочу, бо надто розумний ворд на свій розсуд розказує мені, як грамотно писати!

Так от. Може, воно й треба так, га? Може, знайдеться якась зовсім знуджена людина, якій хочеться покопирсатися у чужій душенції?  От читаєш ти книжку. А книжки ж різні. Там і сюжети, і фабули. Всіх манить захоплива історія «нестерпної легкості буття». Синиця!!!! Ось воно, прийшло! «Нестерпна легкість буття»! Буквал. Ні, ворде, не буквар, а саме, буквал! Ну, тобто буквально! Невже я не можу взяти і понапридумувати своїх слів? Я все можу, як і кожен, хто вміє користуватися клавіатурою. І це, до речі, давно не ноу-хау.

Так от. Усім треба сюжет. Бо інакше, на синицю, то читати, якщо немає любові-кохання-сексу-зради? У фабулі може зануркуватися якись іноземельний змисл…?

Кожне життя особливе і дуже цікаве. Навіть якщо воно, до синиці, ніколи не було варте навіть й хвилини оповіді, це життя цікаве. Бо життя містить почуття. О! От щойно за четвертим разом написала слово «містить», бо напрошувалося весь час «місить». А що? Чудово виходить, навіть ще краще – життя місить почуття. Життя місить тебе, як тісто до пиріжків. І ти вже зійшла, тебе вже, ніби й до печі пора класти.  З начинкою. А життя у фартушку тебе відбиває від стола і, – знову у руки. У загребущі руки буття.

А так насправді, кожному ж цікаво почути, прочитати, попорпатися у чужому виточку життя. Ось тут на допомогу приходять усі ці небилиці в лицях. Ти розказуєш свою історію. І, – бац, – вона вже й не твоя. Хтось у ній знайшов своє відображення.  Кому, до синиці (щось забагато синиць, треба, мабуть, снігура додати…), потрібні твої сповіді, кожен шукає того, що може з твоєї історії відщипнути.  А, може, все ж таки люди не настільки втрачені?

Далі буде…