Декан факультету іноземних мов Університету Кокушко Сергій Васильович дивився у вікно. Із перспективи третього поверху краєвид виглядав якщо не божественно, то принаймні, мило. Сергій Васильович втомився. За дверима кабінету чулося гуркотання, сміх, крик, плач. Боже! Чому за стільки років роботи деканом він і досі не може спокійно реагувати на сльози абітурієнтів? Завтра нарешті останній день вступної кампанії, і всі першокурсники порозсипаються по гуртожитках фарбувати стіни і мити підлоги. М’яке шкіряне крісло (чи шкіряне?) втопило у собі важке тіло декана. Декан думав. Він намагався бути холерно справедливим і чесним, а виходило, як виходило. І через це йому пекло у грудях (чи, може, то печія після вчорашнього прийому?). І все ж таки шкода тих дітей. Всі вони розумні і талановиті. Він би їх всіх зарахував. Сергій Васильович власне начитався новітніх методик навчання і виховання. І, виявляється, ці методики досить цікаві штуки. От, наприклад, якщо справді припустити, що кожен є діамантом зі специфічним набором знань та умінь, то що ж би то можна було вдіяти, якби цей набір взяти і правильно використати?! Еть. Не тут. Мабуть, не тут. Із грудей декана мимовільно вирвалося зітхання.
– Перепрошую, чи можна увійти? – солодкий дівочий голос медом залив кабінет декана. Він миттю обернув важке крісло і поглянув на володарку того дзвіночка.
– Я дуже перепрошую, але ніхто не відгукнувся на стукіт у двері, і от…
«Не відгукнувся, значить нікого немає, козо!» – подумав декан, але з уст потекли зовсім інші слова.
– Слухаю вас.
Дівча двічі кліпнуло хитрими, як у лисички, але дуже красивими оченятами і заспівало:
– Я хочу підписати з Вами контракт.
У декана здавило у горлі і він відчув, як піт рікою тече по спині.
– Я-який к-контракт? – запитав здавленим голосом. У його уяві відразу намалювалася картина журналістського розслідування, де його хочуть зловити на гарячому, підставити, підкинути і зрештою, викинути геть із цього м’якого крісла і з Університету загалом.
– Контракт на навчання. Чеська мова та література, – пролунало здаля.
Минуло не менше десяти секунд, доки до Сергія Васильовичі дійшло, що перед ним не хитра журналістка, а проста абітурієнтка. Але чому вона тут, у нього? Що, таблиць їй мало? Списків не бачила? І, зрештою, чому вона сама? Всі з батьками приходять. Мамусі заглядають в очі, а татусі простягають конверти… А ця стоїть і хоче контракт підписати. Але зрадливі думки декан залишив собі, а замість того делікатно запитав:
– А який у Вас, шановна, середній бал?
– На крихту менший від прохідного, – щиро зізналася дівчина і простягнула папери просто деканові під ніс.
– Що ж Ви так?
– Та от, працювати довелося, не було багато часу на навчання. Прикро мені дуже. Але так хочу вчитися. Обіцяю, що матиму кращі результати…..
– А що ж Ви… на магістратуру хочете?
– Ні. На перший курс.
Тут Сергію Васильовичу знову довелося ще раз підняти густі чорні брови. Він зміряв малу нахабу кілька разів поглядом і вирішив, що ця нахаба не така вже й мала. Їй не сімнадцять, а всі двадцять. Що вона забула на чеській мові?
– Що ж…. Мушу задзвонити декому… Пояснити, чому ви будете зараховані.
– То мені можна йти оплачувати навчання?
– Можна. До секретаріату зайдіть. Там вам пояснять….
Дівчина вийшла. А Сергій Васильович подумав, що якби кожен так от до нього приходив з очима повними надії та нестримного бажання вчитися, зі сподіваннями і енергією, то, мабуть, він відмінив би вступні іспити. І тоді би точно був звільнений.