Це сталося зовсім випадково. Настільки випадково, що аж приголомшило. А вечір обіцяв бути таким приємним…
… І от я спокійно виходжу собі з варшавського вокзалу ZTM і, не поспішаючи, йду у своїх справах. Метою моєю був супермаркет Złote Tarasy, часу мала достатньо, отже, на щастя, бігти не довелося. Йду, і ще здалека до мене почали долинати звуки. Досить знайомі звуки. Досить знайомі слова. Аж до болю знайомі. Підходжу ближче і бачу молоду дівчину, яка стоїть на перехресті тротуару і співає українську пісню «Лебеді материнства». Біля дівчини скромно лежав капелюх (чи сумка, чи шапка, вже не розгледіла), а в капелюху, здається, було порожньо. Ошпарена миттєвим жаром, який вилився на мене нізвідки, я пролетіла повз співвітчизницю. Голос був непоганий, але деяких високих нот все ж таки не посилив. Я відбігла метрів на десять. З кожним кроком далі я помічала, як сповільнюю темп, доки, нарешті, раптово не повернула назад.
Я стала навпроти неї, тієї дівчини. Чемно дочекалася кінця пісні. А дівчина спокійно її доспівала. Потім наші очі зустрілися. Дві пари очей із поглядом-запитанням.
– Доброго дня., – нарешті почала я, – чому Ви тут стоїте? Вам немає за що жити?
– Ні. Я збираю гроші собі на навчання. А що? Якісь проблеми?
Чесно? Я на соту хвилю секунди втратила дар мови. Зовсім не чекала я такого опору і такого твердого погляду.
– Та ні, – кажу, – проблем поки що ніяких немає. Просто, зрозумійте мене правильно, Вас можуть сприйняти не так, як би Вам того хотілося. Українців дуже багато у Польщі. Ми проявляємо себе у різних сферах. Далеко не всім громадянам цієї країни це подобається і вони мають на то право. Те, що Ви робите, може додати перцю в і так хитку репутацію українців.
– Я вважаю, що нічого поганого в тому немає. Багато хто співає на вулицях і цим заробляє. А полякам це подобаєтся. Мені неодноразово це казали. Навпаки, я пропагую і поширюю українську мову та культуру.
– Я розумію, що важко, що треба оплачувати житло, навчання, якось харчуватися…але, все ж таки, може, подумайте про інший спосіб підробітку?
– Я вважаю, що все в порядку.
– Тоді бажаю Вам успіхів.
І я пішла. І зараз у мене різні суперечливі почуття. Ця ситуація пригадала мені електричку “Львів-Трускавець”, де цигани використовують пісню або молитву як інструмент для збору грошей, де люди кидають гроші зі словами “нехай краще співають, ніж крадуть”. І у ролі цих циганів-жебраків мені важко бачити свою співвітчизницю. Це не індіанці, які зіграним гуртом у колоритних костюмах співають і грають на автентичних інструментах свою індіанську музику. І, крім того, ще й продають свої компакт-диски, створюючи на вулиці дійсно приємну атмосферу. Це не українська колядка в супермаркеті Москви, яка була виконана з душею, яка вражала, зупиняла людей і безкорисно (!) дарувала радість. Цю дівчину не можна порівнювати до безлічі їй подібних, які грають у переходах, співають, танцюють і збирають гроші. Ці люди збирають гроші на пиво, цигарки, просто для підробітку і всі вони є поляками. А тут – українці, які приїхали жебракувати до Польщі, роблячи це голосно, показово і з викликом. Адже вся її постава, навіть місце, де вона співала не відповідало назві «пропагувати українську культуру». Це була дівчина, яка стояла посеред однієї з центральних вулиць польської столиці, а біля її ніг лежало те, куди теоретично повинні кидати гроші. Як же багато можна назбирати на навчання у такий спосіб? Цікаво, до якого вузу?