Він ніколи не приготує мені кави: ні з вершками, ні з молоком, ні з цукром, ні з корицею. Він просто не любить кави. Він не зможе розділити зі мною насолоду кавового смаку, бо на одне моє прохання спробувати, скривиться, як від кислиці.

Але він приготує мені чаю. І капучіно. І гарячий шоколад. І гаряче вино з медом, корицею, гвоздикою і шматочками апельсина. Він приготує для мене суші. І стушкує кролика. Ще він зробить для мене чудовий десерт із морозива, фруктів та сиропу.

А ще я можу сміливо розраховувати на вечір кіно з цукерками і смачними тістечками…

А каву я приготую собі сама:)

Кожного вечора я, дивлячись на свого чоловіка, і, слухаючи його аналіз чергових новин з України, мовчки чи шепотом дякую Богу, що наразі мій чоловік тут, зі мною, в безпеці. Щовихідних, спостерігаючи, як він вчиться поводитися зі зброєю (нехай навіть не справжньою) як готується до чергового виїзду на приватні військові навчання, як одягає військову форму, спеціально придбану на випадок «якщо»… я міцно сама себе обіймаю за плечі, аби втихомирити гарячку. Часом, йдучи зі своїм маленьким сином, трапляється побачити чоловіків у військовій формі. «Хто це, мамо, – питає мене малеча. І ще перед тим, як я встигну набрати повітря для відповіді, він говорить – це, як тато, так?»

Read more