згвалтованаРозтріпаною, зґвалтованою душею крокувала по брудних мокрих вуличках Львова. Гирею звисало небо, сіре, дивне, чомусь непривітне і зовсім байдуже до довкілля і до мене зокрема. Воно було пусте. І такою ж порожнечею пронизувало наскрізь, спустошуючи та пригнічуючи. І, дійсно, всередині ніби чогось не вистачало.

Занурилася рукою під шубу… Почала шукати… Боже! Як багато непотребу! Ось купа чиїхось сердець. Вони давно вже перестали бути для мене чимось дорогим. Забуті, закинуті, залишені на призволяще. Може, комусь вони й необхідні… А мені навіщо? Для чого мене стільки людських сердець?! Я вже давно перестала бавитися такими іграшками… Жорстоко. Серце – не іграшка. Ну все! Годі! Шукаю далі. О! Знову щось тріпотить, просячи крихти моєї уваги. Ні! Ні! Не потрібно мені нічого вашого! Моє! Де ж моє серце? У розпачі роздерла собі груди, – не знайшла! Немає нічого свого, окрім попелу. Ні! Воно має десь бути! Шукаю далі: в кишенях, сумочці… Оглядаюся довкола… Немає…
Що це за сміх? Господи! Який жорстоких, дикий, змішаний з плачем, голосінням і відчайдушним криком сміх! Враз почало щось падати з неба. Підняла голову – криваві шматочки закидали мене. І ось я вже стою, не в змозі поворухнутися. Все тіло скувало щось сильне й невидиме. Почало душити, не даючи дихати. О! Хоч би ковточок повітря! Вмить стало викручувати руки, ламати кістки, бити, нещадно бити… Я навіть не можу кричати, навіть сліз немає! Лише біль…
«Терпи. Терпи. Душевний біль набагато сильніший. Терпи. Я теж терпіло! Забула? Згадай-но! Мені й зараз боляче!!!» – кричало серце.
За хвилину все минуло і мене зі страшенною силою відкинуло геть на землю, в грязюку.
Криваві шматочки почали складатися у слова, – і ось вже вся дорога розписана червоними плямами.
І лише тепер почала усвідомлювати все. Не треба далі читати мені стрічки свого життя, написані власною кров’ю. Це ж лише початок. Не хочу далі читати! Не хочу згадувати те, що сидить всередині й добиває щомиті!

Зґвалтованою душею крокувала по брудному Львову. Плечі до крові роздерли дужі пазурі чорного ворона, який вп’явся у спину і не відпускав. Справа, гордо і вірно, супроводжували мене власне безтямство, впертість, легковажність, дурість, а ще їх вели за руку людська жорстокість, заздрість, злоба, ревнощі, ненависть.
А зліва, невпевнено й понуро, чалапали власні почуття любові до світу та життя, гордість, впевненість у тому, що виживу.

Зґвалтоване серце вже не писало мою долю. Понівечена душа впала десь у дощові струмки. Втрачений розум не зміг врятувати не набуту мізерну мудрість..
Я нарешті померла.