Добре. Вмовили. І цього разу не вдасться бути оригінальною, бо вже так багато наговорили на того «Москаля», що не витримала, – і подивилася… Каюся. Точніше, ні. Не каюся. Хочу поділитися звичайними враженнями пересічного українського примітива (адже так нас назвав Юрій Шевчук?).
А тепер спробую серйозно. Отже, всім нам відомий останній писк українського кінематографу, комедійний серіал «Останній москаль». Багато хто з нас умудрився начитатися відгуків та рецензій мудрих та розумних людей і скласти свою думку про те, «на що шкода часу, зважаючи на відгуки» (оцю фразу почула від людини, яку дуже поважаю). Найгірше з того всього, що ми любимо читати негативні відгуки хоча, насправді, думок, як і людей, дуже багато і всі вони різні. Прочитала рецензію і я. Оту, негативну, звісно, Юрія Шевчука (до позитивних дісталася дещо пізніше). Чесно кажучи, з усією повагою до автора, але будь-яка людина, яка розуміється на слові «рецензія», той допис таким не назве. Там немає ні опису сюжету, ані характеристики героїв та їхньої акторської гри, ані оцінки сценарію, ані монтажу, ні описів, ні здорової критики. Не звернено жодної уваги на технічну реалізацію, на озвучку, на графіку, на побудову діалогів. Все, що є в тих роздумах – це особиста думка, особисті враження, які, загалом, не підкріплюються жодним аргументом, жодним словом чи фразою, чи цитатою із самого серіалу. Не показана жодна сцена чи уривок із фільму… Ми мали нагоду прочитати злив негативних емоцій, відро багнюки та бруду. Справжня рецензія ніколи не чорнитиме фільм лише тому, що він комусь не сподобався.
Отже, ще раз. «Останній москаль» – це новий український комедійний серіал про одне невеличке гуцульське село, до якого потрапляє синочок московсього бізнесмена Валєра. Наголошую, серіал показує лише частину Західної України. Лише маленьке гуцульське село. Великою помилкою є характеризувати цей фільм із загальноукраїнської точки зору, адже Україна велика. Гуцульщина відрізняється від Поділля, а те, у свою чергу, від Волині і т.д. Зауважую відразу, Валєра – хоч і син московського бізнесмена, проте все досить умовно, адже той бізнесмен родом із нашого маленького села (отже, він за національність українець), а Валєра не просто на екскурсію приїхав, а втікав з Росії від кримінальної відповідальності. Вже з першої серії глядач може зробити висновки про розподіл сил Добра і Зла. Вже з першої серії, зі слів головного героя Валєри, ми ще раз маємо можливість переконатися, як поводяться росіяни в кризові моменти: «Как истинный российский патриот, я знал, что лучше всего переждать кризис в старушке Европе».
Вже тут ми не можемо закидати авторам, що серіал покликаний зганьбити українця, а це лише перші хвилини стрічки.
Отож, потрапляє Валєра у гуцульське село. І що він там бачить?
Валєра: «Да не так уж и страшен карпатский лес, как о нем говорят в новостях. Светит солнышко, поют птички, бегают зверушки, сразу видно – сюда не ступала нога русского человека».
Кого зустрічає? Як до нього ставляться? По-перше, розвінчується старий міф-приказка-фразеологізм (називайте, як хочете) «москаляку – на гілляку». Адже, хоч люди й цураються нашого москалика, проте зла там ніхто нікому не заподіяв. Показовим є те, як сільський голова реагує на зв’язаного Валєру:
«Розв’яжіть людину! Не позортесь».
Показовим є те, як село приймає хлопця, як з ним спілкуються, як його почергово жаліють і сварять, намагаються допомогти і навчити. Навіть після того, як він трощить одну із найцінніших речей у селі, суд громади навіть не передбачає чогось, про що свято переконані україноненависники:
Валєра: «А по гуцульскому уголовному кодексу за поламаную будку че, вышку дают?
Ксеня: «Нет, просто: чемоданы-аэропорт-Москва».
Український гуцул змальований не як «дебіл, селюк та рагуль» а як відкритий, добрий, милосердний, працьовитий, добродушний, культурний, мудрий. Жарти акторів влучні та дотепні, загалом лексика підібрана відмінно; костюми яскраві та красиві, це не можна назвати кітчем. Постановка, озвучка, режисура, заставки, сценарій, акторська гра – все виконано на високому рівні, на рівні гідному, і аж ніяк не примітивному.
Яка картина відкривається перед глядачем? Мальовниче село: прекрасна природа – Карпатські гори і ліси; гарненькі українські хати – чистота та охайніть; майстерність: різьбярство, столярство, ковальство; культура – пісня, музика, спілкування, чесне вияснення проблематичних моментів, демократія та вміння домовлятися, прощати, давати другий шанс. Жителі села аж ніяк не тупі, а, навіть, я би сказала, занадто вже розумні. Згадаймо момент, коли московські агенти прилітають у Карпати, як на них реагують таксисти, як вони з ними розмовляють, хто кого висміює, хто кого обводить навколо пальця? Московські бандити – типові зазомбовані хами, які не мають поняття про край, до якого приїхали і навіть не знають, яка валюта там ходить:
«Это вообще какая-то подстава, че нам сразу эти злотые не дали? Но 400 баксов – все равно круто. А в конторе скажем, что 500, пускай башляют лошары».
Повернімося до головного героя. Отже, хто такий Валєра? Валєра – ледар, самовпевнений, цинічний, нахабний злидень, який вважає, що можна купити все і всіх (при тому не за свої гроші, а за батькові), шукає легкої роботи, татусів синочок, міський білоручка. На все дивиться згори, зі зневагою та огидою. Вважає себе освідченим, розумним, інтелігентним, створеним «для другого», а не для фізичної праці:
«Нет, дядя, работать – это не мое, работают только лошади…».
Валєра дійсно викликає жалощі, але лише через власну безпорадність, лінивство і неробство. Він аж ніяк не є прикладом для наслідування.
Хто така Ксеня? Ксеня – красива, мила, розумна, інтелігентна, освідчена дівчина з легким перцем, яка за словом до кишені не полізе (зрештою, як і всі у цьому серіалі), проте демонструє толерантність та терпимість до «не таких, як ми». Думаю, Ксеня – це яскравий приклад сучасного молодого українця. Вона чудово знає основні тренди. Вона чудово володіє російською мовою і вільно переходить на неї за потреби. Так, і що? Це ненормально? Це аморально? Це не гідне нас? То де ж тут дебілізм та примітивізм?
Буду щира, всі ті «рецензії» та відгуки внесли свою лепту і я дивилася серіал особливо прискіпливо. Деколи зупинялася й думала: «О,та… тут справді Валєра – герой, а гуцули – такі-сякі шибеники, ай-яй-яй, як недобре….» Але, зрештою, звісно, що москаль не змальований як суцільне зло, а гуцули – як суцільна свята нація. Страва у вигляді фільму, подана з усіма приправами, там є пропорційно і добре і зле. Варто зауважити, що кожен з акторів має як позитивні, так і негативні риси та якості, зрештою, як і кожна людина. Валєра досить добрий та кмітливий. Він взагалі не дурний. Просто ледацюга, який потрапив у світ щирості та правдивого життя. Москаль усім своїм виглядом і діями тисне на жалощі, і зазвичай йому це вдається. Режисер фільму не забув про таку українську рису, як підступ. І ця риса досить яскраво замальовується. І що? Нам правда в очі коле? Серіал реалістичний, сюжет цікавий, місце зйомки обране дуже доречно.
Єдине, до чого можна причепитися, то це до мови. Дійсно, вона трохи літературизована, із вкрапленнями суржика. Навряд чи на Гуцульщині так розмовляють. Дійсно, неприродно, коли корінний москвич бездоганно розуміє українську мову (хоча слова «тиждень» він не знав). Але, будьмо адекватними – серіал розрахований на всіх українців, а не лише на західних. Крім того, це комедія, яка допускає такі моменти. Не вважаю за чорний гріх для авторів фільму намагатися створити доступний якісний продукт на своїй рідній українській мові. Чи всім так подобаються турецькі мелодрами, такі популярні зараз на українських телеканалах? Чи, може, всоте будемо дивитися «Улицу разбитых фонарей» з усіма його аналогами?
Фільм не затягнутий, динамічний, розкриває сутність не лише москаля, але й українця. І ця сутність є позитивною, а не дебільною. Варто віддати належне сценаристу – діалоги побудовані легко та невимушено. Правда, актори по-справжньому втілилися в роль вже десь так на серії 6-7, але вони це зробили! До монтажу не причепишся, до освітлення, озвучування, ролей – теж. Все підібрано бездоганно і зі смаком. До речі, саундтрек саме такий, який потрібно, – він легко підхоплюється, запам’ятовується і чудово пасує до серіалу про українське село 21 століття.
Що ще? Фільм піднімає настрій і ти усміхаєшся цілком щиро, нема відчуття приниження, як дехто про це пише. Навпаки, хочеться сказати: «Ось це – український продукт. Ось – це українське село, а ось це – українська нація (точніше, її частина)».
Фото: ukrcinema.com