Їдучи до України, не чекала жодного преображення свого краю, ані дивовижних перетворень, ані яскравовиражених реформ. Все чітко зрозуміло – час нелегкий, війна, криза. Була готова до пригнічення та байдужості, та не сподівалася чогось подібного від свідомих українців…
“Можливо, насправді все не так погано”, – ця фраза звучить з моїх вуст найчастіше, але вона безсила проти пари докірливих очей та мовчазного похитування головою.
Львів зустрів мене російською мовою. Львів повністю підтасувався під туристів, принаймні центральні його площі. Куди не поглянь – скрізь цікаві погляди, схожі питання на кшталт “а сколько стоит?” і вишиванки. Вишиванковий Львів – найпривабливіша приманка для любителів української символіки. Від Оперного театру до пам’ятника Шевченкові, від вулиці Дорошенка і до площі Ринок – все ніби спеціально створене для туристів. Різноманіття дерев’яних виробів, брязкалець, лляних, ситцевих і навіть синтетичних убрань, українська кухня, дитячі іграшки, атракціони – всього не перелічити і можна ходити там годинами і лишень пильнувати гаманця. Для багатьох з’явилася нагода підзаробити – то тут, то там галасують дзвінкі голоси з пропозицією дешевих екскурсій. Може, для львів’янина це вже звично, може, цей процес відбувся поступово і мешканці міста плавно увійшли в атмосферу довготривалого ярмарку. Але для мене, після майже річної відсутності, все виглядало як у фільмі, і я з сумом подумала, що тепер я теж тут турист. До речі, щодо туристів. Особисто я їх розрізняла за найпершою ознакою – вишиванки, віночки та українські прапорці. Як тільки гості міста придбають товар, вони відразу його одягають. Тому центр Львова майорить вишиванками. Ціни на національне українське вбрання відповідні – від 300 гривень за дитячі сорочки до 2000 гривень за дорослі. Навіть для особливо розумних туристів, які, замість відразу хапати сувеніри на центральних площах Львова, йдуть далі, аж до Краківсього ринку, все передбачено заздалегідь. Весь необхідних товар, який може зацікавити нельвів’янина, знаходиться на самому початку базару, теж з відповідними цінами. Якщо хочете дешевше, можете спробувати прогулятися до кінця ринкових рядів і, можливо, там загубиться спеціально для вас, маленький намет з вишиванками, ціни на які вас можуть потішити.

Стосовно свідомості, настроїв та пріорітетів. Як це не сумно, але потрібно було прислухатися мені до розповідей друзів, які попереджали, що львів’яни налаштовані негативно. Цей негатив відчувається у спеціально демонстрованій байдужості до того, що відбувається в Україні. Я спробую переказати кілька розмов, які мала нагоду мати, аби спробувати пояснити, про що йдеться.
Перша така розмова трапилася мені з однією старшою пані, яка дуже ласкаво та привітно мене прийняла у своєму домі. Після кількох стандартних питань про поїздку та мету перебування у Львові, розмова природно перейшла до ситуації в Україні.
– А ви як там у Польщі? Добре вам там?
– Матеріально непогано, але морально нелегко.
– Але ви там вже залишаєтеся, так?
– Ні. Ми плануємо повертатися.
– Куди повертатися, дитинко? Ви що собі думаєте? Ти хочеш, аби твого чоловіка забрали на війну? Ти хоч знаєш, що тут робиться? Не вірте новинам. Вони лише говорять, що мобілізовуватимуть лише людей з досвідом, насправді ловлять усіх, кого бачать. У нас за вчителів уже взялися, лікарів забирають… А там знаєш, що? У мене знайомий професійний військовий, з АТО кілька разів повертався, розповідав… Ой… та вони ж там не мають права нічого робити! Їх там вбивають, а вони не можуть навіть відстрілюватися! Рядових солдат залишають на полі бою без нічого. Вони ж обіцяють, що одягнуть військових, а ті приїжджають на війну в робах… Ні одягу, ні взуття, ні бронежелетів, ні касок – вони нічого не мають! Там жах! З усією повагою, але гратися в патріота зараз не час. Подивися, які ціни на продукти, на комунальні послуги, на проїзд. Ти думаєш, корупція зменшилася? Ще гірше!

Після безсонної ночі в автобусі, найменше, чого мені хотілося, це дискутувати. Тому я чемно подякувала за ковдру і вирішила, що такі питання буду вирішувати, коли матиму на то сили.
Та тема не закінчилася. Вже ввечері повернулася моя подруга і ми продовжили розмову. Чекала від молодої, вже вдруге вагітної, мами хоча б якогось оптимізму. Та, видно, не судилося.
– Про що ти говориш? Які зміни? – почала моя подруга. – Я теж вболівала за Майдан, теж відправляла туди чоловіка, навіть в АТО просила його йти на початку. Ти собі не уявляєш, скільки ми грошей туди переслали. Ми так вірили, що воно того варте. А що в результаті? Одні жертви. Поглянь, що ж це за війна, коли одні воюють, а інші – святкують? Коли одних вбивають, а інших – вінчають? Коли одних калічать – а інших відкуповлюють?
– Але ж не може бути все й відразу, – спробувала заперечити я. – Треба потерпіти, жодні реформи не проходять безболісно. Крім того, народ не може увесь час ридати, плакати та бути в напруженні. Інколи дуже потрібно на хвильку відмежуватися від війни…
– Але не в таких масштабах!!!! Я теж “за” принцип затягування пасків. Він мені дуже подобається, але де ти його бачиш? Якби справді вся країна мобілізувалася, зосередилася і почала активно працювати на захист та відбудову, але ж цього немає! Ти не розумієш, що відбувається? Проводиться активне винищування свідомої нації. Хто йде на АТО? Люди, які були на Майдані, люди, які хочуть змін, люди, які готові втрачати та воювати за ці зміни. А хто йде з боку ворога? Рецидивісти, яким пообіцяли скасувати строк! Наша влада винищує тих, хто може підняти новий Майдан. Ви там, за кордоном, дивитися і читаєте новини… Але все не так. Все набагато гірше. Не вірте новинам. Там вже давно не говорять правди.
– Добре. Що ти пропонуєш? Все погано – який вихід?
– Я не бачу виходу. Я не хочу про це ні думати, ні говорити. І всі, з ким я спілкуюся, молоді хлопці та дівчата, теж не бажають торкатися цієї теми. Між нами за замовчуванням не порушуються подібні питання.
Ту ніч я спала міцним сном, але прокинулася з гидким присмаком вечірньої розмови. Не знаю, що було найболючішим – те, що я не змогла заперечити, чи те, що не зуміла цього зробити. Щоразу, коли набирала повітря для чергового “але”, зупиняв безнадійний докірливий, спустошений голос молодої мами, яка сказала, що не знає, для чого ростить свого сина, може, для того, аби його вбили на війні?…

Вже незадовго після тієї розмови мала нагоду зустрітися з друзями, з якими не бачилися довгий час.
– Я не дозволяю своєму синові іграшки, які імітують зброю, – розповідає мені моя близька подруга, – мечі, пістолети, автомати – у цьому всьому я намагаюся обмежити свою дитину. Він має кілька пістолетиків, але я весь час пояснюю йому, що війна – це зло, що вбивати – це погано, що проливається кров, гинуть люди…
– Ти пацифістка… Але ж може прийти час, коли твого сина покличуть до війська. Що тоді? Він мав би бути готовим…це ж хлопчик…
Договорити мені не дав твердий погляд:
– Я свого сина на війну не відпущу…
Подібних розмов я мала декілька. Інколи на просте запитання: “Як ти ставишся до ситуації в Україні?” діставала відповідь: “Ніяк. Мене це не цікавить, я нічого не читаю і нічого не хочу дізнаватися.” Ці слова прозвучали вже з уст молодого чоловіка. Молодого віруючого, свідомого чоловіка… Чи, може, не свідомого?
– Віка! Не зважай на ці слова! – ледь не кричав на мене мій духівник. – Ці люди або не свідомі, або просто дуже втомилися від всього, що вже їм довелося пережити. Хтось зневірився, хтось втратив, хтось розчарувався. Зміни є. Зміни будуть. Політика – складна річ. Ми багато не знаємо. Ми багато не розуміємо. Але це не кінець.
– В Україні все буде добре, – продовжує священик, яким займається допомогою та реабілітацією воїнів та потерпілих, – буде набагато краще! Україна переродиться, я в цьому впевнений на 200%. Потрібно працювати. Ніщо не дається легко і просто так.
– Ми можемо не багато, водночас, від кожного з нас залежить все, – підтримує позитивний настрій дівчинка, яка віддано працює з молоддю, – просто починаймо із себе.
І від цих людей віяло таким спокоєм, миром та затишком. Їхні усмішки були такі теплі, їхні голоси мелодійні, очі – щасливі. Ці люди – живий приклад того, що зміни вже є. Ці люди – це наші зміни. Це наша надія. Наша праця і добробут… Я залишила Львів з неоднозначними враженнями та думками. Підвищені ціни, стогін людей, наживання одних за рахунок інших – це все пригнічує і забиває кілок просто до горла. Це все душить і стискає. Але, коли ти усміхнешся перехожому і допоможеш мамі з візочком, коли подякуєш і не забудеш слово “будь ласка”, коли боротимешся за свої права, де би ти не був і що би ти не робив…

До речі, про права. Продовжую своє перебування в Україні і продовжую свою розповідь.
Отже, залишаю я Львів і їду до мами, до свого рідного міста, назва якому Нетішин. Сьогодні я зроблю особливий наголос на тій маленькій частинці України, тому що те, що я чекала і те, що мене зустріло – варте уваги, переказу та дискусії.
Чергова перервана ніч, черговий потяг, чергова поїздка. О 4.45 ранку четверо сонних пасажирів зійшли зі своїх вагонів у с.Кривин та рушили до станції в сподіванні на який-небудь транспорт, що довезе їх до міста Нетішин, що знаходиться за 6 км. Звичайно, про автобуси не могло бути й мови (як виявилося, бойкотують не лише львівські водії, але й нетішинські), тому на маленькій станції залізничного вокзалу чотирьох пасажирів чекають чотири таксі. Нормально так, правда? На кожного – по машині. А, якщо без жартів, то семихвилинна поїздка з Кривина до Нетішина коштує “всього-на-всього” 50 гривень. Спочатку нас було двоє. Ще раз перепитавши про ціну, я і мій випадковий знайомий почали вантажити валізи. Тим часом підійшли батько з підлітком і, звісно, попросилися до нас. Чому б і ні, буде дешевше! Чемно повсідавшись, ми рушили додому. Вже на середині шляху я зрозуміла, що 50 гривень потрібно якось поділити на чотирьох, про що я й голосно запитала.
– Це буде по 12.50 грн., так? – почала я.
– Тут я рахую, а не Ви, – раптом гаркнув на мене водій.
– Перепрошую, але я не вам рахую, нам потрібно якось поділити, поставлену Вами ціну, на чотирьох.
– Нічого подібного. По 30 гривень буде.
– Що? – для мене це було шокове нахабство. – Як по 30 грн.? Ви ж сказали, що таксі коштує 50 грн!
– Але я ж не знав, що вас буде так багато, – аргумент, звісно, сильний.
– Але чому це повинно нас обходити? – не вгавала я.
– По 30 гривень.
– Шановний, ціну потрібно встановлювати на початку поїздки, а не коригувати її відповідно до Ваших особистих потреб протягом дороги.
– Я Вам сказав.
– І це було 50 гривень. Тому я заплачу Вам стільки, як було пораховано
– Тоді я вас усіх висаджу в центрі міста і добирайтеся, як хочете.
– Тоді Ви тут не працюватимете більше.
На цьому етапі вирішили долучитися до дискусії “чоловіки”, яких було аж двоє:
– Не сваріться, вже заплатимо…
– Якщо хочете, то максимально, що я Вам дам, то 15 гривень, – я намагалася говорити чітко і твердо, хоча відчувала, що ця вся ситуація мене виводить з-під контролю. На тому всі замовкли. Як я й обіцяла, заплатила зі свого боку рівно 15 гривень і, чемно подякувавши та попрощавшись, гордо попрямувала до свого під’їзду. Нетішин не здивував. Все без змін, все, як завжди.
Але це була лише перша година мого перебування у рідному містечку…

Далі, відповідно до хронологічних подій, змушена на хвилину залишити славне місто енергетиків, бо доля мене запровадила ще до обласного центру, а саме – до Хмельницького. Не знаю, як вам, але мені Хмельницький не надто до вподоби. Не хочу травмувати хмельниччан. Може, це я така недолуга, може, я не мала нагоди побачити місто з кращого боку і мої враження взагалі не об’єктивні. Відвідую Хмельницький час від часу ще з дитинства, і завжди там дощ і мряка. Просто Лондон якийсь. Але хочу потішити львів’ян, бо проїзд за маршрутки у Хмельницькому дорожчий – 3.50 грн. Все якесь широке та незрозуміле. Відійшовши від центру міста на 5 хвилин – опиняєшся посеред шосе і лісу, де дороги не найкращі. А, якщо до цього всього додати голодний шлунок, космічніні ціни, невиспаний організм та монотонну дощову музику, то отримаєте те, що я – поганий настрій. Але! Є одне величезне “але”. Це люди. Кожен, кого довелося питати про дорогу, пораду чи допомогу, відповідав вичерпно, чітко, охоче та дуже привітно. Деякі люди, замість того, аби пояснювати, просто проводили до безпосереднього місця мого призначення. І майже усі відразу цікавилися, звідки я є. Навіть не знала, як на це реагувати:) Останньою краплею для мене була продавчиня на центральному автовокзалі. Мій вестибулярний апарат не дружить не лише зі мною, але й з будь-яким видом транспорту. Тому перед, майже чотирьохгодинною, поїздкою у старому автобусі, я попрямувала до аптеки за таблетками. Таблетки є, а води немає. Йду до кіоска:
– Дайте мені, будь ласка, найменшу пляшечку негазованої води.
– 7 гривень, 50 копійок, – чую у відповідь і бачу простягнуту руку з 250-мілілітровою пляшечкою “Малятка”.
– Ой… А-а-а… А щось дешевше?
– За 6 гривень є….
– Добре. Мені лише таблетку запити…
І тут рука з водою кудись заховалася, а на мене почали вдивлятися пильні очі вже не молодої продавчині:
– То чому ж Ви одразу не сказали, для чого Вам вода? Навіщо Вам таке дороге купувати? Ось, беріть, запийте свою таблетку. Я ж тут теж воду п’ю. Мені що, води шкода?
Рука знову простягнулася але вже з пластиковим стаканчиком по вінця наповненим водою. Із того дива я почала дякувати, на що ще кілька хвилин чула за спиною коментарі, на кшталт “на здоров’я” та “щасливої дороги”.
Хмельниччанам – низький уклін. Повертаємося до Нетішина і будьмо готові до дива.

Нетішин. Хто не знає – це маленьке молоде містечко атомної енергетики, яке побудоване на болотах, річці та лісах. Територіально Нетішин ближчий до Рівного, ніж до Хмельницького, але, оскільки саме у нас побудована ХАЕС, то, мабуть, мусили вже записати до Хмельницької області. Нетішин – це місто, яке не знає, що таке погодинне вкючення води, проблеми з газом та опаленням. Це місто, де безвідмовно працюють всі комунальні служби, Швидка допомога справді є швидкою, а на міліцію довго чекати теж не потрібно. Правда, питання якості послуг вже дискусійне… І цей Нетішин на 36 тис. населення і загальної площі 65,92 км² має 14 церков та храмів. Інколи складається враження, що релігійних громад та спільнот тут більше, ніж людей, проте це зовсім не свідчить про духовне збагачення нетішинців. Люди тут вірять у все підряд або не вірять ні у що, а до церкви масово приходять лише на Великдень, Водохреще, Яблучний та Маковий Спас тому, що “так треба”. Місто маленьке але чисте та гарне, прибране та зелене. Тут багато закладів для дитячого розвитку але майже нічого немає для молоді. Тут третина населення заробляє великі гроші на атомній станції, а всі інші – їх обслуговують. Для мене Нетішин завжди було містом мертвим та безперспективним як у плані духовно-моральному, так і в професійному, адже окрім Атомної станції, роботи практично немає.. Тут завжди актуальний естрадний спів, переважно російськомовний, бальні та сучасні танці. Все народне, фольклорне, традиційне, незважаючи на активну популяризацію, викликало поблажливу усмішку у дорослих та насмішки серед дітей та молоді. Люди тут звикли, що “все вирішують за них” і “за все треба платити”. Люди тут впевнені, що за зовнішнім виглядом не лише зустрічають але й проводжають, і люди тут люблять, перш за все, себе. Я їду до Нетішина тоді, коли дуже втомлена від активного життя великого міста і коли мені хочеться спокою та відпочинку біля мами. Так сталося, що цього разу я потрапила до рідного містечка якраз на 9 травня. Цей день нетішинці завжди святкують досить пафосно, як то кажуть “з розмахом”. Колону з охочих збирають в центрі міста і згодом, з оркестром, всі йдуть маршем до пам’ятника загиблим воїнам у Другій Світовій Війні. Завжди 9 травня вважалося великим святом: після традиційного святкового параду (інакше його не називали) деякі, особливо цікаві, їхали на Лису гору на куліш, всі інші “розходилися по кущах на шашлики” (тобто йшли до річки, до лісу, на природу). Увечері завжди була святкова програма, яка закінчувалася дискотекою та грандіозним салютом. Цього року все було інакше. По-перше, традиційний святковий парад чітко було названо реквієм-спомином і тривав він близько 30-40 хвилин, замість звичайних 1-1.5 години. По-друге, нетішинці масово почали одягати вишиванки та аксесуари української символіки. Вечірньої дискотеки не було, лише кілька годин лунали українські пісні. Лише традиційний салют все ж таки пролунав, за що негайно був розкритикований у соцмережах. Як виявилося, у нас навіть є Нетішинська самооборона, яка влаштувала благодійний ярмарок (ціни, правда, зовсім не благодійні, але початок дуже хороший). Відчувається, що щось змінилося, що люди щось зрозуміли, що люди не лише хочуть змін, але вчаться змінюватися. До того всього останнім шоком для мене стала, нещодавно побудована у місті, греко-католицька церква з її дружніми парафіянами та молодим священиком, який робить усе, аби прихожани почувалися комфортно. Отже, Нетішин все ж таки приємно здивував.

І що найцікавіше? Для чого я це все пишу? Найцікавіше все в тому, що несподіванки чекають нас там, де ми найменше їх сподівалися (як от, наприклад, для мене Нетішин), і навіть найтвердіші переконання можуть похитнутися та розсипатися під жорсткими обставинами (як, наприклад, у моїх друзів у Львові).
Я пишу це все для того, щоб поділитися кожною секундою перебування в Україні, де вушні палички коштують 18 грн. Жити тут важко і дорого. Що не день – то компроміс, дилема, вибір. Що не день – то змагання і дискусії. Що не день – то вислуховування чергових нарікань та стогону. Але ринкові та магазинні прилавки не спорожніли. Храми заповнені людьми. Алеями гуляють молоді мами з візочками. І доки голод не підкрався до осель, доки жінки вагітніють, а люди моляться, доти ми впевнено можемо чекати на зміни. Можливо, щось робиться неправильно, можливо, нам здається, що нас знову обкрадають і обманюють, можливо, це недобре, що “одні воюють, а інші – святкують”. Але принаймні тим, кому треба втікати, є куди втекти, їх є кому зустріти та приютити. Ті, що потребують, сміливо можуть шукати помочі у людей і неодмінно знайдуться охочі. Ми самі є опорою для себе. Ми не маємо ні часу, ні можливостей, ні права чекати та вимагати від когось дій. Кожен з нас може зробити щось, що, можливо, згодом стане підвалиною для реформи. Інколи у нас немає іншого виходу, як лише довіритися Богові та владі, – і просто чекати. Але правило “від мене одного нічого не залежить” не діє. Саме від тебе єдиного залежить все. І без тебе країна не побудується.