…З того часу минули роки. Але, як говорив Ріхтер, спогади – це єдиний рай, із якого нас ніхто не може вигнати. І напередодні чергових прощ до Тезе хотілося би поділитися цим раєм…

Тезе – французьке селище, у якому було започатковано екуменічну спільноту. Започаткував рух у 1940 році брат Роже, який, об’єднавши навколо себе однодумців, згодом створив спільноту, метою якої стало життя згідно з Євангелієм і поширення його серед людей. Спочатку брат Роже попри матеріальні труднощі, просто допомагав біженцям під час Другої Світової війни, надаючи їм притулок, їжу та одяг. Згодом, перебуваючи у Женеві, він зумів згуртувати інших братів для створення спільноти і у 1944 році вони повернулися до Тезе. На сьогодні спільнота складається з понад сотні монахів різної національності та конфесії. До Тезе щоліта з’їзджається від трьох до п’яти тисяч переважно молодих людей з усього світу. Крім того, так звані, зустрічі Тезе відбуваються протягом року у великих містах Європи.

Вперше українська група віруючої молоді змогла потрапити на прощу після отримання Україною незалежності. На той час кількість осіб не перевищувала 20. На сьогодні українські прочани активно відвідують зустрічі Тезе і є там бажаними й  очікуваними гостями…

Невідомість, незвичайність, цікавість – ось три речі, , які полонили мене перед поїздкою до Тезе. Важко навіть було визначити, чого хотілося найбільше: побачити Європу і подорожувати чи дозволити спокою і тиші ввійти у «власну келіїю душі», куди ніхто, крім Бога не запрошений. Ці два почуття боролися між собою і одночасно, доповнювали одне одного, тому що після будь-якого викиду адреналіну зазвичай хочеться відпочинку як фізичного, так і душевного…

Автобус був великий і гарний, двоповерховий. 83 особи з нетерпінням чекали кінця таких сентиментальностей, як прощання з рідними, щоб нарешті виїхати до Європи. Для багатьох така подорож була першою доріжкою за кордон, а, отже, дуже вже кортіло цю доріжку почати. Ніхто не знав, які сюрпризи нам готують майбутні 18 днів, адже у кожній казці є свої чуда і несподіванки…

Будапешт…

Мабуть, це були найяскравіші враження, адже перші. Ми висипалися з автобуса і порозбігалися у різні куточки столиці Угорщини. Величезні мости, величний Парламент! Після денного ходіння найкращим подарунком виявилися термальні купальні! У Будапешті я придбала свій перший капелюшок, який виявився настільки якісним, що не соромно його вдягти навіть за п’ять років після купівлі. Прикро, але, чи часу було замало, але за два тижні враження від Будапешту стерлися високими цінами Австрії і Швейцарії, налюдненими вуличками Венеції, і, нарешті, Ейфелевою вежею Парижу… Та про це згодом.

Відень… Так, вишукана архітектура, бездоганні алеї та газони, чисті та рівні дороги і вулички, багато туристів… Космічні ціни. Чому ж особливо нічого не вражало? Чому у вічному порівнянні зі Львовом все побачене…програє? Програє у інтимності й відвертості, програє у сакральності й насиченості, програє у дивному наповненні всього різноманітного але такого єдиного!

Венеція… Так. Вразила. Брудні канавки, мільйони туристів, вражаюче високі ціни… Безперервне блукання по вузеньких вуличках, котрі схожі одна на одну як дві краплі води, настільки втомлювало, що хотілося лише одного – відпочинку. Нам «пощастило» потрапити до Венеції у день бойкоту водіїв. Чого їм бракувало, ми не зрозуміли. Але те, що вони категорично відмовилися спілкуватися англійською мовою, нас «ощасливило» вкотре. Насамкінець ми зрозуміли, що Венеція оригінальна своїми канавками і відсутністю транспорту у місті, оргінальна своїми будиночками на воді і гандолами, але так важко все це оцінити тоді, коли ця Венеція переповнена людьми! Там варто ходити або рано-вранці, або пізнім вечором; тоді, коли відчувається дух міста, а не задушливе повітря від туристів.

Женева… Прошу шановного читача уявити 83 молоді особи, яких, після неспокійного сну в транспорті, розбудили о сьомій ранку в неділю і змусили виходити з автобуса, щоб погуляти по Женеві… Так, на жаль, до Швейцарії ми прибули занадто рано. За європейськими законами спати у транспорті не можна, автобус – на стоянку, людей – на прогулянку. І от ми, змучені, невиспані, голодні, телімпаємося по брудних (!), засмічених вуличках Женеви. Магазини зачинені, люди всі ще сплять. Майже усі. Деякі верстви суспільства власне поверталися з роботи. І це ж треба було нам їх побачити, а нашим чоловікам до того всього почути «привабливі» пропозиції насолоди! До дев’ятої-десятої ранку місто вже виблискувало чистотою та свіжістю. За три-чотири години після нашого приїзду почали відчинятися перші магазинчики.

Гарна Женева: кришталево чисте озеро у центрі міста, найвищий у світі фонтан, ботанічний сад… Але нам так важко було оцінити цю красу після попередніх вражень! Після нерегулярного сну і харчування, після довгих прогулянок пішки і майже нікчемного відпочинку. Ми були ситі. А попереду ще ж Париж…Та перед Парижем ми дісталися, нарешті, до нашої мети – французького селища Тезе.

Все тільки починається…

 Для багатьох, можливо, те, що нас чекало в Тезе було шоком: триразова молитва на день, духовні семінари, групки, на яких можна було поговорити на тему семінару, або й просто поспілкуватися з іноземцями… і все. Із такого розкладу складався день прочанина  Звичайно, для людини, яка їдучи на прощу, навіть не знала значення цього слова і метою її подорожі було «побачити Європу» такий стан речей, м’яко кажучи, був не до душі. Таким туристам цікавіше було щодня виїжджати за межі селища у сусідні поселення та міста і вивчати Францію. І таких було немало. Але залишимо шукачів пригод у спокої і повернемося до прощі.

Насправді це було гарно. Якщо хтось чекав повноцінного спокою і відпочинку, то їх, в ідеалі, знайти було важко, проте «зачинитися у келії від світу» – це стало можливим. Поміркуйте самі, чи не чудо: де у світі тричі на день одночасно збирається близько трьох тисяч молодих людей, щоб помолитися? У якому ще місці світу стільки молоді тепер в один голос співають хвалу Богу і віддають Йому себе, свої турботи, страхи, відчаї?.. Це молитва у Тезе: яскрава, духовна, натхненна, дійсно, незабутня… Молодь з’їжджалася з усього світу. Тут були й американці, і європейці, й представники Сходу. У деяких очах можна було знайти багато тепла і любові до людей, у деяких – пошук і запитання, в інших – незвичайність і дивакуватість. Це було схоже на прообраз раю: різні люди з різними поглядами з різних країн та соціальних верств об’єднані єдиною метою і ціллю – славити Бога, змінюватися, рости, служити…

Як ми на кордоні стояли…

Окремо хочеться розповісти про пригоду на кордоні Франції та Швейцарії, коли у нас одного сонячного дня поламався автобус і ми, 83 прочанина, припинили свою мандрівку на 4 дні…

Спочатку, почувши, що автобус несправний і що необхідно його покинути, всі зраділи – хоч трошки перепочинку від виснажливої дороги. Ми розраховували, що за 3-4 години все владнається і ми продовжимо шлях до Берну. Та минуло півдня, а транспорт рухатися не планував і всім стало зрозуміло, що ночувати доведеться тут, тобто, на поляні біля шосе. На щастя, населення селища Жуні, у якому ми опинилися, відразу відреагувало на нашу присутність. Ще б пак! 83 людини, більшість з яких особи жіночої статі, потребують елементарних умов: води, їжі, туалету… Ночувати нам дозволили у сільському кінозалі, який мав і вбиральні, і воду, і навіть кухню. Правда, спали ми на підлозі, але майже всі мали каремати і спальні мішки. Зрештою, багато з нас звикло до екстремальних умов, тому особливо ніхто не скаржився. Того ж дня продавці сільського супермаркету, мабуть, були шоковані раптовим попитом на товар. Вони ще не знали, що такий попит їх чекає як мінімум ще три дні, принаймні до того часу, доки у прочан не закінчаться гроші. Та й самі прочани, тобто ми, не відали, що нас чекає у майбутньому, а, отже, перший день у Жуні (так називалося селище) провели спокійно, майже не хвилюючись. Паніка почалася на третій день перебування на кордоні, коли гроші все ж скінчилися, набридла суха їжа і, всі зрозуміли, що у Берн і Мюнхен ми не потрапимо. До того ж закінчувався термін візи! На щастя, і тут нас виручили французи! Приїхало кілька машин товариства Червоного хреста й активно почало нас відгодовувати, підліковувати і підтримувати. На 5 день нашого перебування у французькому селищі у післяобідню пору ми нарешті вирушили до Праги. Позаду були нервові стреси, паніка, хвилювання. Ніхто ні про що не думав, всі тішилися, що просто їдуть додому. Навіть Прага, яка нас все-таки чекала, вже не була цікавою – занадто багато ми побачили. А я їхала і мене переповнювали дивні, суперечливі відчуття. З одного боку, так хотілося потрапити до України, подихати своїм повітрям, поїздити на своїх побитих трамваях, по своїх побитих дорогах, а з іншого…так прикро було, і так солодко від надзвичайної гостинності цих звичайних людей, які живуть, порівняно небагато, і які ділилися усім з чужинцями, з нами, з українськими прочанами. Вони влаштовували нам безкоштовні сніданки і в останні дні дозволяли ночувати в їхніх готелях тим, хто цього потребував. Вони дозволяли нам користуватися мережею Інтернет і забезпечували необхідний медичний огляд. Це все було БЕЗКОШТОВНО! На вибачення за незручності відповідь була: «Нічого страшного, це наш обов’язок – допомогти вам, адже ви б вчинили так само, якби у схожому положенні опинилися ми, французи на вашій, українській території…». Отут було найприкріше і найболючіше. Попри всі неприємні несподіванки щодо поводження і  культури, все ж таки європейці допомогли нам, українським прочанам, у скрутну хвилину. Серед усіх звернень по допомогу чомусь першими відгукнулися французи. А в Україні лише ЗМІ розпалювали вогонь пристрастей, поширюючи напівправдиву, викривлену інформацію про «українських паломників». Компанія перевізника, обіцяючи нам новий транспорт чотири дні, на п’ятий привезла лише детальку, яку необхідно було замінити у старому автобусі. Не хочеться говорити про це все. Неприємно якось… Лише прикро, що українська приказка «свій до свого по своє» вже не актуальна для нас. Ми не дбаємо про своїх, ми самі себе викорінюємо своєю байдужістю. Доречніша інша приказка – «Моя хата скраю…

 Вдома…

Та все ж ми прибули до України! Перше, що нам сповістило про те, що ми вдома, то це ціна за користування туалетом на кордоні – 2 гривні. Після безкоштовних послуг у Європі було не надто приємно, проте весело! Наступним сюрпризом стала львівська маршрутка – невеликчка, переповнена і схилена набік від надмірної ваги, вона аж «присіла» і ледь котилася українськими ямками. Зате було затишно. Вдома. Це ми вже точно вдома. І я зробила висновок, що ніяка цивілізація, ніяка культура і ніяка Європа не притупить у мені цієї втіхи від переповненої української маршрутки. Красиві будівлі й особливості пам’яток не замінюють власне культури. Тієї культури, яку ми, українці, ще маємо, і яку у нас, в Україні, ще відчувають іноземці, якою ми, українці, повинні пишатися, і прагнути поширювати, аби й інші її побачили та оцінили. Губилися мови кожної країни серед безлічі мов, представники яких ці країни наповнювали. А нам потрібно берегти свою мову (знаю, що банальна фраза, але все ж таки)

Вражала Італія, захоплював Париж, дивували Угорщина й Швейцарія, але, згадуючи про них, залишаються лише враження від того, чого не бачила, не куштувала, не проходила раніше, але справжнє – тут, вдома, в Україні. Можливо хтось мені закидатиме тим, що я не жила там, де жити краще, можливо, мені говоритимуть про поверхневий погляд і перші враження, які можуть, зрештою, виявитися помилковими, але я точно знаю, що Україна здатна бути кращою. Україна вже є кращою тим, що ще не розгубила свого, рідного, сакрального. Україна ще має шанс не стати яблуком, яке наполовину підгнило. У нас ще все попереду. Лиш вірити треба. Вірити, працювати і жити…