Бути чесною людиною, вірним другом, допомагати потребуючим, захищати слабких і, найголовніше, берегти найцінніше, що є в цьому світі – свою честь. Ці настанови були виплекані головними вихователями його «Я» –  дідом  і бабцею. Чудові люди, які не тільки говорили, але й були прикладами цих слів. Вони обоє щиро вірили в комунізм, і були розчаровані, коли зрозуміли,що їх зрадили. Отже, ріс він раціонально мислячою людиною, всебічно розвинутою, настільки всебічно, що у його літературі для читання також знаходилось багато християнських книжок, в основному історій зі Старого Заповіту. Але ж він, звичайно, знав, що Бог – це вигадка, що Гагарін був в космосі, і не бачив Його.

Не розумів, як можна молитися, ходити до церкви, віддавати гроші священикам. Хоч ніколи не зневажав християн, та шалено шкодував їх, дивувався з їхньої нерозумності. Але одночасно його завжди тягнуло до різних християнських спільнот, йому подобались ікони, він писав вірші на християнські теми, трошки читав Біблію, як цікавий художній твір і духовну літературу, як один з видів філософії. І найголовніше це те, що він іноді молився, сам не знав, чому і до кого, але його розум не міг осягнути поняття безкінечності всесвіту і часу. Відповідь його діда, що матерія була вічно і її ніхто не створював, не задовольняла. «А коли почався час? І взагалі як він міг початися? Значить колись його не було!»  Це все приводило до одного логічного висновку, що Щось все-таки є, і якщо це Щось все створило, значить існує велика імовірність, що Воно нас чує. Цю енергію, саме так він це розумів, він назвав для себе Богом, і коли було дуже погано то молився до нього.

Невдовзі вступив до університету, батьки раділи з успіхів сина, але ніхто з оточуючих навіть не уявляв, яка темрява була у його серці. Адже насправді він ненавидів своїх батьків і оточення і виношував план назбирати грошей, забрати спадок, який належав тільки йому і відректися від усіх, стати самостійним, робити те, що хоче. Не хотів бути правильним, хотів стати своєю протилежністю – саме це тоді для нього здавалося справжньою свободою.

Здається, до цього вибуху лишалось зовсім трошки, він вже майже був готовий до перевороту у своєму житті, але… прихворів. Звиклий грип через тиждень самолікування перейшов у гарячку, яка не спадала, і через 10 днів від початку симптомів його принесли до лікарні, бо сам пересуватись він уже не міг. У коридорі випадково через відкриті двері почув розмову двох медсестер: «Цей хлопчик занадто слабкий, не знаю чи він доживе до ранку». Не бачив їх, бо ледь повертав голову, але навіть не міг подумати, що це про нього. Адже це лише грип, а він просто сильно знесилений через гарячку.

На наступний день почав погано дихати і все тіло ламало – збільшувалися лімфовузли. За 3 дні рухатися майже не міг. Тоді його терміново відправили до онкологічної лікарні. Майже безперервні крапельниці, пункції кісткового мозку, вічні аналізи крові, постійна температура. Тоді вже не боявся, – просто чекав смерті.

І весь цей час із ним була мама, яка страждала більше, бо боліло її дитині. Бачив її очі, вона, здавалось, ніколи не спить, бо постійно була  у палаті попри заборону лікарів.

Переоцінив все у своєму житті! Гордість і жага незалежності зникли. Чекав смерті. Подейкували, що у цій лікарні вилікувався тільки один хлопчик, і то це виглядало тепер як легенда, всі ж інші, приблизно знали максимальний час свого існування, якщо постійно «сидіти» на ліках.

Одного разу до палати зайшли люди, і роздали маленькі синенькі Євангелія. Взяв Євангеліє і помолився приблизно такими словами: «Боже, якщо Ти Є, то дай, будь ласка, прочитати цю книжку, щоб зрозуміти чи це дійсно так, а якщо Тебе немає… то яка різниця, значить Ти все одно мене не чуєш». І він почав читати, читати якось по-іншому, з цікавістю і, можливо, навіть із захопленням. Спочатку було важко, адже до того він читав вибрані, відформатовані історії, а не сам текст. Тому стиль написання важко сприймався, але він швидко звик і почав сам собі ставити багато питань, почав шукати на них відповіді, знайшов значну частину місць, з якими був незгідний.

Приблизно за 2 тижні йому покращало, і прийшла чудова новина. Зайшов лікар і сказав, що у нього була дуже важка і не типова форма мононуклеозу. На запитання «що, це» пролунала відповідь: «Це немає особливого значення, головне, що ти у цій лікарні не за призначенням, а з твоєю кров’ю все добре, тому скоро випишемо додому на реабілітацію».

Удома довелося ще лікувати наслідки лікування… Все почало ставати на свої місця. Читання Біблії рідшали доки взагалі не зникли із його життя. І ось, за місяць до навчання, прийшов до лікарні за довідкою. У лікаря, розказавши коротко ким є, простягнув папірець, який повинен був бути підписаний. Позаду стиснув кулаки, схрестив пальці, тільки для того, щоб це було зроблено без особливої біганини, такої традиційної у наших лікарнях.

Лікар дивилася на нього поглядом, який показував лише одне – шок, і через певний час мовчання задала ще більш неймовірне для нього питання – «Ви вірите в Бога?»

Оскільки був навчений не брехати (звичайно це не означало, що він цього ніколи не робив), відповів: «Вам як: правду сказати, чи краще не розчаровувати?»

«Я зрозуміла», відповіла лікар і продовжила: «Ви можете не вірити у Бога, але повинні зрозуміти, що те, що з вами сталося – це дуже велике чудо. Коли ми вас відправляли, то думали, що ви ніколи не повернетеся. Я поставлю вам підпис, але прошу вас, підіть до церкви, і просто розкажіть пароху вашу історію.»

«Так» – коротко відповів і в піднесеному настрої вискочив із жаданою довідкою. Розпочався навчальний рік, а до церкви так і не потрапив, хоч обіцянка не давала спокою.

Стежки привели до міжконфесійної молодіжної організації. Саме там почали розглядатися різні питання, які так довго його мучили. Але обіцянки потрібно виконувати…

Зайшов до храму, –  і завмер: співи, неповторна атмосфера, запах ладану… Священик був так далеко, а він був тільки біля входу… Сподобалося!
За 2 місяці відвідин церкви наважився перетнути половину площі храму. Підстеріг молодого ігумена, попрохав про розмову. Почалися дискусії на низку християнських догматів. На одній із дискусій про Ісуса Христа серед молоді зрозумів одну важливу річ: Ісус Христос – це не вигадана особистість, це не людина якій приписали багато екстрасенсорних, чудодійних здібностей. Але це особа, яка дійсно народилася понад 2000 років назад. Що його бачили сотні тисяч людей, що він так само реальний як Македонський, Наполеон, Да Вінчі і інші про яких ми читаємо в книжках не сумніваючись в тому, що вони жили. Що ось написано про весь Його рід, описані Його слова через учнів і послідовників. Можливо для когось це здається смішним відкриттям. Але чомусь саме цього йому й не вистачало, саме до цього моменту на його очах ніби була пов’язка, через яку нічогісінько не бачив. І тоді відразу все стало ясно і зрозуміло. Зрозуміло, що Ісус на 100% Бог і на 100% людина одночасно, що Його ноги насправді ходили по ізраїльських землях, що Його кров проливалась за нас на Голгофі…

Мовчки зібрався і швидко вибіг на вулицю. Ішов і просто ридав. Вперше за довгий час захлинався сльозами щастя і покаяння. Зрозумів, хто такий Ісус, зрозумів, наскільки він грішний, і яким був сліпцем…