Ярко сідає у вранішній потяг і їде туди, де нація творить історію. Разом із мільйоном собі подібних чоловік стає архітектором і будівником власного майбутнього. У цей же час полонені людиною вовки відмовляються загризти до смерті бездомного пса, а їхні розлючені господарі на чолі з президентом України проводять засідання «сильних світу цього», де виробляєтьcя план знищення «американських найманців»…

Війна Закону і «Понятій» почалася…

Ім’я Васи́ля Ба́зіва відоме як в Україні, так і за її межами. Ця людина знана не лише як як член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України, але також як політик, дипломат, учений, підполковник Збройних Сил України, воїн Майдану… Повість «Армагеддон на Майдані» далеко не перша праця письменника. Але, мабуть, саме ця книга буде спонукати молодь до пізнання і вивчення, розуміння та усвідомлення понять «боротьби», «нації», «честі».

Отже, «Армагеддон на Майдані».

Важка книга, але й відірватися від неї важко. Хіба для того, аби охолонути і проштовхнути подалі важкий згусток, який стовпом стоїть у горлі під час читання. Завжди читаю анотації. Це для мене як перепустка до того, у що збираюся поринути, вибираючи той чи інший твір до читання. Цього разу не прочитала анотації. Вистачило назви і кількох випадкових речень із середини книжки, які дозволили зрозуміти, що повість не документальна і дає волю уяві. Почала  читати, як звичайну художню книжку про реальність. На перший погляд – повість про події минулих днів, про боротьбу народу і злочинність влади. Знаєте, як то – ти десь там розумієш, що ймовірно, герої не зовсім вигадані, і, можливо, деякі діалоги були насправді, що автор охудожнює буття, тим самим заохочуючи до пізнання історії, яка твориться на очах, у ці секунди. Сюжет, переплетення кількох реальностей, одночасні дії в кількох місцях, екскурси в минуле, спогаду, психологія героїв – все це, звісно, не нове, але досить вдало поєднане і читається легко. Але тут, коли ти вже призвичаївся до книги, коли вже, так би мовити, ввійшов в смак та ритм, починається документальна повість. Навіть, я би сказала не повість, а ціла тобі історична підбірка, разом з іменами, прізвищами, кличками, вчинками, коментарями і всім на світі… Такої різноманітності суперечливих почуттів, вражень і думок у мене не викликав іще жоден твір.

Не будучи безпосереднім учасником Майдану, я, читаючи повість, опинялася там: серед розбурханого люду, у тлумі і гамі, серед обуреної нації, я палила шини, будувала барикади, кричала «Зека геть». Це я одна із тих, хто «вирішив світ поставити із голови на ноги. Власноруч. Бо так, догори ногами, дуже незручно жити». Це у мого друга поцілила перша куля. Це мене поранили у плече і викрали з лікарні. Це мені відрубали голову і залишили моє тіло на зимовій лісосмузі. І це я насолоджувалася дорогими цигарками у гранатовій кімнаті, це я віддавала злочинні накази і мої руки були у крові. Я була всім і скрізь водночас – головорізом Аліка Грека і молодим священником, який «замість втішати, сам ридав, втираючи рясні сльози рясою». Я була дочкою та матір’ю., і вірною собакою, які проводжали героя на Майдан. Я була тим героєм і катом. Ця книжка змусила перетерпіти усе. Я читаю немало, але лише після прочитаня цього твору можу пояснити суть вислову «читається на одному диханні». Пояснити це можливо лише біологічно. Це, коли ти перебігаєш очами речення і час від часу розумієш, що тобі бракує повітря. Оклигавши, ти береш віддих, береш жменьку того кисню і пропускаєш у своє тіло, – і знову забуваєш, що це процесс повинен бути систематичним. Читати на одному диханні – це мерзнути на льодяник і одночасно гріти руки об власні розпашілі щоки. Читати так, аби ніхто тебе не займав. А якщо хтось посміє  тебе відволікти, відчувати незрозумілу неймовірну роздратованість. Тебе силоміць хтось намагається витягнути зі світу, в якому ти вже не просто живеш – ти став його частиною, його творцем, його співучасником.

Те, що автор подав як художню повість, важко описати навіть як роман. Попри те, що героїв у творі небагато, їх одночасно мільйони, бо кожен, хто стоїть на Майдані – головний герой книжки. Попри те, що Василь Базів описує лише кілька сюжетних ліній і доль, таке відчуття, що ти вже знаєш у подробицях життя мільйонів.

Це лише спочатку здається, що письменник вибрав кілька безсонних майданівських ночей  і описав кілька життєвих епізодів. Насправді все значно складніше. Аби зрозуміти цей твір, потрібно знати не лише про те, що була революція, яка переросла у війну. Потрібно знати передісторію цієї революції, треба усвідомити увесь жах реаліїв 90-х років, потрібно бути відкритим до нових фактів, можливо, несподіваних і прикрих, таких, через які соромно і гидко. Аби ця книжка справила бажаний ефект, потрібно докопатися до кожного названого в творі імені і зрозуміти його прототип. Потрібно поцікавитися історією Донбасу, бандою Ахаті Брагіна, треба знати, ким були міністри та замісники, хто «зачищав» Майдан і хто віддавав накази. Книжка не проста. Вона, як скринька Пандори, відкриває все нові й нові горизонти. Після її прочитання сідаєш і розмовляєш сам із собою. А потім біжиш до старого знайомого – дядечка Гугла і механічно шукаєш імена, обличчя, прізвиська, діяльність. Якщо хтось попросить описати повість кількома словами, то це можна зробити так: реалії-історичні вставки-містичні довідки-художній вимисел. У цій повісті є все. Але найбільше і найясніше проступає  війна. Війна не народу з владою, а Добра і Зла. Зрештою, сам автор це визнає з перших сторінок: «Майдан – то найвиразніше у новітній історії глобальне шоу протистояння Добра і Зла, і у ньому кожен із мільярдів дітей Адамових хоче стати на бік Добра.»

У якийсь момент мені здалося, що у повісті бракує опису Майдану. Мені було мало кількох сцен і кількох діалогів. Вразив момент навернення одного із повстанців: «Так вот перед тобой украинец, который до сих пор жил без Креста. Я некрещеный… Я не знаю, что с нами будет завтра, но я не хочу уходить отсюда не крещенным…». Хотілося ще і ще занурюватися у життя протестантів, відчути на власній шкурі, як вони грілися, що говорили, про що думали, куди дивилися. Подекуди проступають символи. Наприклад, там, де автор розповідає про зграю виловлених Януковичем вовків. Особисто для мене це був натяк, прототип нашого суспільства, можливо, деяких представників силових структур які в якусь мить відмовилися вбивати своїх братів. Автор не заглиблювався у це. Василь Базів подав це все аж надто дозовано. Мабуть, для того, аби не втратимти свідомість від напливу емоцій.

Зате про життя «сім’ї» розказано було чи не з надлишком. Таке враження, що автор тут просто, як то кажуть, відводив душу. Читаєш і відчуваєш страх в перемішку з огидою і презирством. Вся банда, яка керувала Україною впродовж років, була намальована на чистому аркуші паперу: «Урки и сексоты – вот с кого мы начнем возрождать великий и могучий Советский Союз». Повторююся, деякі моменти можуть бути незрозумілими через елементарне незнання фактів. Таким моментом для мене був космонавт, який допоміг Януковичу реабілітуватися після ув’язнення. Захотілося зрозуміти, де ж вигадка, де перебільшення, а де правда. Ця книжка одна із тих, де правда і художній вимисел  – сіамські близнюки. Особливо, коли намагаєшся вгадувати і співставляти героїв повісті з реальними людьми, адже тоді розумієш, що замінивши слова і назвавши все своїми іменами, отримуєш те, у що не завжди хочеться вірити.

Перегорнула останню сторінку із полегшенням, – книга справляє вибуховий ефект на мозок. Там стільки почуттів, віри, емоцій, ненависті і жаги крові, що Майдан перетворюється із символа свободи у гіганта духу. «І велич українського Народу України в тому, що він відкрив для себе і для світу нову мудрість і нову велич – пріорітет душі над тілом. Коли б’ють, не тікай! От у чому революція! Навіть коли вбивають, ти не тікаєш, виносячи своє тіло, у якому міститься твоє життя, з-під куль».

Дуже важко закінчувати відгук, коли усвідомлюєш, що всього так і не написав, не передав, не розділив. Ще важче писати закінчення тоді, коли не знаєш, як це зробити. Адже повість не закінчується, а лише починається. Та завіса, яку привідкрив перед нами Василь Базів, лише розтормошила закостенілий мозок. Ця книжка – лише перша сторінка новітньої історії України. І закінчення цієї історії не буде, як і не буде кінця спраги до волі і життя.