«Усі кажуть, що література повинна дотримуватися фактів, і чим факти точніші, тим

література правдивіша…»
Вірджинія Вулф

Варшава. 25 серпня, 2013 рік, за півтори години до Параду народів.
Церква Успення Пресвятої Богородиці і Священномученика Йосафата. На подвір’ї церкви зібралося багато прихожан – сьогодні варшавські українці ще раз відзначають День Незалежності України, який відбувся якраз напередодні. Молоді сім’ї з дітьми, середнього віку жінки та чоловіки, молодь і студенти. Після частування і молитви за Україну люди завели пісню.

– Хто йде на парад народів? Вже скоро початок!
Люди почали потихеньку розходитися. Але пісня не зупинялася. Щонеділі, виходячи з церкви, українські жінки починають щось захоплено обговорювати, кожен ділиться своїми новинами, своєю часточкою душі, своїм прожитим тижнем. Неділя для українців – це святий день. Можливо, ця святість не у кожного виявляється у відвідуванні церкви та молитві, але в неділю вони – серед своїх. Тепер вони можуть розповісти подружці про важку працю тут, за кордоном, про дітей, які залишилися в Україні, про батьків, яким треба передзвонити, про хрещеницю, в якою нині День народження, і ще про бозна-що адже нині – неділя – день для відпочинку, молитви та спілкування із земляками.
– Давайте співати, – хтось закликає збоку, – бо завтра – знову в рабство.
По Старувці (так жителі Варшави називають Старе Місто – найважливіша і найпопулярніша частина столиці) українська громада крокувала голосно. Українську пісню чув увесь центр Варшави. Вона зазирала до вікон старовинних архітектурних споруд, пірнала під гарну біленьку бруківку, заглядала до вишуканих ресторанів та маленьких затишних кав’ярень. Пісня полетіла високо й далеко, злилaся з чудернацькими варшавськими фонтанами, потанцювала з неординарними вуличними танцюристами, заглушила мелодію вуличних співаків. Навколо відбувалися колоритні дійства, готувалися смачнющі наїдки, вешталися люди різного кольору шкіри, різної національності, релігійної приналежності, раси та орієнтації. Серед цього всього українці не надто вирізнялися, але їм того й не було потрібно. Сильні дзвінкі голоси українок лунали не тільки впевнено – там чувся виклик. Виклик системі, яка змусила їх сюди приїхати, виклик панам та пані, на котрих вони працюють, виклик усім-усім, щоб показати, що вони – українці, що вони мають свій скарб, свою гордість, свою Україну у серці. Перед тим, як злитися з колоною Параду народів українці вже сформували власну колону – лише їхню.
Парад народів
Пістрявою стрічкою розляглася на одній із центральній вулиць столиці Польщі колона людей. Китайці, індуси, латиноамериканці, росіяни, білоруси – кожна нація в особливий, притаманний лише їм спосіб, представляє свою країну, свій народ. Кожна нація демонструє свій звичай, бойове мистецтво, кулінарну страву, національний одяг. Колона умовно поділена – кожну трійку народів перетинали напівогололені (в одній спідній білизні, блискучій та вишуканій) розмальовані дівчата з чудернацькими головними уборами. Вони танцювали, вигинаючи різними частинами тіла, посміхалися та вітали публіку. Українці були в останній трійці народів. На відміну від китайців чи індусів, вони не стрибали, не показували бойових мистецтв, не танцювали народних танців – йшли собі спокійно у вишиванках.

Історія очевидця – у шкурі заробітчанки
Швидко і моторно очищуючи тарілки з чиїмись об’їдками, Фаді коротко пояснював мені мої обов’язки. Викидати те, що не доїли, нашвидкуруч полоскати посуд у воді з миючим засобом, потім – до посудомийки на 3 хвилини. Чистий посуд слід витерти і поставити на полиці.
– Ok ? – запитав кухар?
– Так, – відповіла я.
Морква, капуста, рис, м’ясо, макарони, соуси – основний асортимент смітничка. Усе разом виглядає… фе… Проте на тарілці, фасоване й прикрашене, воно здається їстівним, і, навіть смачним…якщо ви – голодний гурман. Тим часом «вчитель» полетів до іншого столу і з шаленою швидкістю почав розставляти пластикові маленькі тарілочки – для розливання соусів.
– You – кивнув до мене кухар. Моя моторність була далека від ідеалу.
– Quikly, quikly , – підганяв Фаді. Кухар погнався в іншу частину коридору і захотів показати мені, що робити, коли соус закінчиться.
Після короткого навчання мене залишили одну на кухні в компанії з брудним посудом і безладом довкола. Ще, мабуть, радянських часів подвійні вікна присипані шаром пилу. Полиці з посудом важко оцінити: брудні вони, чи чисті. Нібито дивишся – чисто, а торкатися – бридко. Складається враження, що все довкола засмальцьоване й неприємне на дотик. Шукаю очима гумові рукавички…
Ресторан азіатської кухні з відповідною назвою «Меконг», розташований у центральній частині Варшави, недалеко від Старувки. З вигляду абсолютно непримітний, а всі аромати, які звідти виходять і подразнюють наші рецептори, привабливі як для гурманів, так і просто для шалено голодних і змучених перехожих. Досить приємно і затишно, хоч і дешево. Меню різноманітне і доступне. А офіціанти не вертітимуться біля вас щосекунди з надією на чайові – замовлення приймаються безпосередньо біля бару – замовив, заплатив, з їв.
– Вісім, вісім з половиною злотих за годину ти отримуватимеш за свою роботу. Більше – ні. Поглянь: порції у нас великі, а ціни – низькі. Зараз мало клієнтів. Сама бачиш.
«Ні, не бачу», – подумала я, але з шефом вирішила не сваритися у перший же день. Людей у ресторанчику завжди багато. Саме з перелічених вже причин. І роботи також багато. Обслуга гостей, миття посуду, прибирання, приймання телефонічних замовлень, а інколи ще й каса і доставка замовлень.
– Ей! Розпишися!
Потріпаний зошит зі звітами робочих годин усіх робітників «живе» у шухляді, яка замикається на ключ. Звіряю свої години праці і відчуваю, як мені стає душно – шеф вираховує кожну хвилину. Не важливо, що ти все зробила і закінчила зміну, і що потяг в тебе вже останній цієї ночі – ти ж пішла на 10 хвилин раніше. А це вже, як-ніяк якісь копійки, які у тебе заберуть. У результаті отримую ще менше, ніж очікувалося. Піднімаю очі на шефа і…мовчу. Маленький, низенький, типовий китаєць з абсолютним невмінням розмовляти та знаходити спільну мову з людьми. Причини, як мінімум, три: акцент, заікання і… скупість. Якщо перших дві ще можна зрозуміти, то третя просто обеззброює. Знімаю із себе червоний фартушок та китайську камезельку, – і геть за двері.

Задля дитини
– Півтора роки тому, як тільки приїхала до Варшави, я відправляла резюме виключно на посади до офісів та бюро. Моя думка про себе була такою високою, що я й на мить не дозволяла собі уявити, що настане час і я проситиму у Бога роботи хоча би касира або офіціантки. Тепер зі знанням польської мови, з вищою освітою, з покращеним резюме, мене не беруть ні на продавця, ні на касира – немає досвіду. Тепер кожен телефонний дзвінок, кожне повідомлення на електронну скриньку із запрошенням на співбесіду – справжня радість.
Лідія приїхала до Польщі два роки тому. В Україні закінчила вищий навчальний заклад, але у професійному плані себе ще не знайшла. Все її життя – це чоловік і маленький син. Все її життя – постійний пошук.
– Як так сталося, що я опинилася тут? – питала я себе. Робота офіціантки – це останнє, на що я могла погодитися у своєму житті. І – от. Час на роботі тягнеться довго. Я не можу зрозуміти, чи це годинники несправні, чи це я занадто часто на них дивлюся. Дуже важко видавити із себе усмішку, коли «застряло серце, наче камінь в грудях». Може, знаєте цей стан? Коли наче німієш. Просто не можеш відкрити уста, аби щось сказати? Тоді я заплющую очі, – і уявляю свого синочка, його усмішку і те, як йому добре у дитсадку. Я бачу свого чоловіка, схиленого над паперами, вічно заклопотаного усім на світі, аби нам було добре. Я кажу собі, що так треба, що це все тимчасово, що це лише додаткові гроші і додатковий досвід…
– То ти не заробітчанка? Чому ти приїхала до Варшави?
– Все банально – приїхала за чоловіком. Він тут навчається.
– А дитина?
– А що дитина? Ми – сім’я. Нам треба бути усім разом. Хотіли не просто виживати, а жити добре. В Україні на стипендію аспірант не те, щоб сім ю – себе не прогодує. А тут ми спокійно йдемо до супермаркету, знаючи, що не рахуватимемо кожну копійку на касі.
– Якщо у вас таке хороше фінансове становище, то чому ж ти пішла працювати на таку ненависну тобі роботу? Чому не лишаєшся надалі вдома, з дитиною?
– Бо дитина – не домашній улюбленець. Дитина потребує суспільства. Я хочу, аби мій син ходив до садочка. А на докторантську стипендію чоловіка всього не оплатиш.
Насправді все просто.

– Ну як? Тобі подобається тут? – прийшла Дарина – маленька світловолоса дівчинка, років 19, яка працює тут ось уже 3 тижні. Дивне питання, правда? Я подивилася не неї, і не знала, що відповісти. О, так! Я просто в захваті від миття посуду і натирання підлоги! Мабуть, мій погляд все сказав за мене, бо дівчина почала мене заговорювати. Щось розповідала, наставляла, пояснювала…
– Ти не будеш сама, я допомагатиму, – підбадьорювала мене. Тут нелегко працювати, але хороший колектив. Ти справишся!
– «Звісно, що справлюся, – подумала я про себе, – але не з моральним пригніченням».
За марудною роботою мала час подумати. Ось воно – життя Ліди. Витираючи чергову білу тарілку, відмиваючи полиці, яких, певно, ніколи не торкалася щітка, замітаючи підлогу, я уявляю, з яким «захватом» вона щодня йде на роботу. Ага! Ось і перший голодний клієнт, який чекає на свою порцію.
– Can you do marchewkę? – філософські роздуми безцеремонно перервані. Фаді дивився на мене своїми гарячими східними очима і дарував мені свою усмішку (до речі, це останнє, що я потребувала у житті). Палестинець. Він не володіє добре ані польською, ані англійською мовами, має аж три дружини (українку у тому числі), від кожної має по дитині, і всі вони в різних країнах. Особливий екземпляр, одним словом.
– Звісно, – відповіла я, мабуть, занадто голосно. За мить мені подарували 20 хвилин «відпочинку» – я могла сидіти на перевернутому відрі і чистити овочі.
– Ми всі через це проходимо, мусиш потерпіти, – якось дуже зніяковіло говорить Дарина.
– Угу, – відповіла я.
Додому йду, не відчуваючи нічого. Перший робочий день минув…
Задля смирення
Друзі – це чудовий антидепресант. Приємно відчиняти їм двері і пити з ними каву. Що, власне, і роблю…
– Ти працюєш вже? Розкажи! Де?
Я посміхалася. Не знала, що сказати…
– В ресторані. Офіціанткою.
Очікуваного шоку і здивування не отримала.
– І як тобі? – прозвучало натомість.
– Тяжко описати мої перші враження і відчуття. То вже пережито і перетерто. То вже переболіло і фізично, і морально. Скажу одне: перший тиждень для мене був пеклом.
Плакала щодня…
Я замовкла. Дівчата переглянулися.
– Вікусь, чому тобі так бракує покори? – Галина запитально дивилася на мене своїми великими карими очиськами.
Що? От цього вже точно не очікувала.
– Т…т..тобто? – пром’явкала я.
– Ти маєш усе: свій дім, сім ю… Але ти нарікаєш на те, що не можеш знайти роботи. Я маю роботу і… все!
– Галю…
– Так, я працюю на фірмі, так, я менеджер з продажу міжнародної торгівлі, і в мене хороша зарплата. Але, знаєш що? Я дві суботи на місяць ходжу на прибирання.
– Чому? – я була в такому шоці, що могла вимовляти лише окремі слова.
– Це формує смирення і покору. Це не дає мені ставити себе вище когось. Я пам ‘ятаю, хто я і звідки. Я пам’ятаю, що кілька років тому тільки тим і жила, що прибирала. А знаєш, ким я працювала в Україні? Викладала в Університеті! Ти можеш собі уявити мій стан, моє падіння у власних очах? Але це треба пережити. Так, тепер я працюю у солідній фірмі, але також – прибираю. І не соромлюся цього. Я спілкуюся з тією жінкою, як з подругою, я не почуваюся зневаженою чи рабою… Це мій вибір!
Робота на заводі
– Мабуть, один Бог та моя поштова скринька знають, скільки десятків резюме я відправляла на найрізноманітніші вакансії у Варшаві. Рецепціоністка, секретарка, продавець-консультант, касир, асистентка бюро… І ще багато-багато іншого і різного. «Брала курс» на східний напрямок, тобто шукала вакансії, які потребують знання російської мови. Кілька запрошень на співбесіди, великі обіцянки, – ніяких позитивних для мене результатів.
– Як ти думаєш, чому?
– Не знаю. Може, резюме погано написане… Загалом я спостерігаю тут велику конкуренцію. Українцеві без кваліфікації один шлях – на якусь фабрику чи завод, чи будівництво. Якщо ж маєш освіту, то тоді є шанси на кращу роботу. Але мусиш знати мови. І не лише польську.
– Ти знаєш?
– Так. Але я не єдина. Знову іду в черговий офіс. Не знаю, хто там мене чекає, чи я там буду одна, чи таких, як я – двадцятеро. Між іншим, перший випадок значно привабливіший, адже така співбесіда обіцяє бути серйознішою і дає більші шанси на працевлаштування. Але не завжди щастить. Зазвичай тебе зустрічає мінімум кілька пар очей, які також хочуть заробляти гроші.
– Що це може бути за робота?
– Мануальна, як кажуть поляки. Робота немудра, думати не потрібно, усмішки твоєї –також, навіть говорити не вимагається, головне – фізична витривалість і пластика рук.
Протягом восьми годин ти повинна стояти і працювати. Коротких 20 хвилин на обідню перерву, – досить! Праця у три зміни – і вдень, і вночі. Це завод для виготовлення деталей для автомобілів. О шостій ранку ми вже повинні бути на робочому місці. Якщо часто хворітимемо, то…самі розумієте…
– Скільки ти там отримуєш?
– Дев’ять-десять злотих за годину.
– Цього вистачає?
– Все залежить від того, де ти живеш, чи скільки платиш за житло… Для Варшави цього може бути мало, особливо, якщо орендуєш житло. Тоді не наскладаєш нічого. Для менших містечок, може, й достатньо.
Мимоволі пригадався минулорічний візит мої двох кузинок, які приїхали до Польщі на роботу. Праця полягала у сортуванні і пакуванні овочів. «Ми повинні працювати по 8 годин, насправді ж добровільно-примусово працюємо й по 12, – розповідали вони, – там майже всі українці, поляки не хочуть йти на такі роботи».

Заробітчанка
Жахливе відчуття, коли прокидаєшся зранку і розумієш, що тебе вже чекають китайці. Приходиш, а вони вже всі там. Бігають, як мурахи. Таке враження, що не знають ні втоми, ні відпочинку. Дивно, в голові завжди сидить стереотип, що це саме вони, оці маленькі, дивакуваті люди, працюють де завгодно за рис, аби вижити. І аж ніяк не вкладається у мозку те, що ти на них працюєш. Та не лише ти – поляки теж не проти. Після першого тижня роботи тіло задерев’яніло. Кожен м ‘яз, кожна кісточка благально просили милості і відпочинку. Ще кілька тижнів тому мріялося, аби варшавський Палац культури щодня вітав мене і проводжав на роботу і додому. Навіть не помітила, як тепер взагалі не підіймаю голови, аби самій подумки сказати “привіт” величній споруді. Очі бігають в пошуках: з’явилася звичка оглядати кожну дошку оголошень, кожну стіну, де теоретично могло бути запрошення на якусь роботу: кращу, легшу, з більшою ставкою…вимоги завжди ростуть, а, особливо, з набуттям хоч і мінімального, та все ж таки досвіду.
В очікуванні свого потяга, безпристрасно оглядаю реклами. Раптом в поле зору потрапляє оголошення «Шукаю працівника!». Маленький, 2*2 квадратних метра магазин з популярною назвою «Все по 6 злотих». Нашвидкоруч записую контактний номер і забігаю до магазину, ознайомитися з потенціним місцем праці.
– Dzień dobry, Pani! Zobaczyłm ogłoszenia…
– Можете говорити українською, – усміхнулася мені приємна жіночка, років сорока.
– О! – лише й змогла я вимовити. Так приємно чомусь стало «свою душу» побачити.
– Розкажіть мені, що це за робота, я би справилася без досвіду?
– Дитино, якщо я змогла, то й ти зможеш. Тут дуже легко працювати. Сидиш собі цілий день. Але, знаєш, з мене мої колежанки сміються, бо вони працюють на будовах, або прибирають, або ремонти роблять… Знаєш, які там заробітки? З моєї зарплати вони просто сміються.
– Невже так мало?
– П ять злотих за годину.
– Але це центр Варшави!!!
Пані Люба лише знизала плечима.
– Я шукаю щось інше. Я би вже працювала більше і важче, проте заробила би. Але ти думаєш, я маю час на пошуки?
– Ви маєте доступ до Інтернету?
– Ні! Я навіть користуватися ним не вмію. Оце куплю газету… Але ти знаєш, як розбирають швидко роботу? Не встигнеш і оком могнути!
– А звідки Ви?
– Зі Львова.
– Що так все погано з роботою?
– Та як тобі сказати… На 200 гривень не проживеш. От і вирішила трошки підзаробити.
Знаєш, як у нас це робиться?
– Ні
Та як? Зробили мені «запрошення на роботу від фірми» за 150 гривень, – і ось я маю річну робочу візу.
«Ох, як цікаво, – подумалося мені. – А я тут мучуся з дозволами на працю…»
– Оце тут я вже 2 місяці. Хочу вже додому… Але не заробила ще навіть на квиток. З кожної зарплати треба оплатити житло, і їсти щось треба, а там вже мало що лишається. А ти де працюєш?
– Офіціанткою. В китайця.
– Ой, я один день попрацювала в ресторані. Тих 8 годин тягнулося для мене вічністю. Тут ліпиш вареники, там вже треба посуд мити, а там вже кричать, аби обід подавала… Я більше туди не вернулася.
– Так. Я знаю, ми всі так працюємо. Мої друзі і знайомі працюють, хто – де. Деякі підпрацьовують, аби мати додаткові гроші, а деякі заробляють собі на житло… Різні місця праці, різні обов’язки, різні зарплати. Але є й такі, що можуть собі дозволити запросити друзів до кав’ярні чи на вечерю…
– Ти що? – очі пані Люби стали великими і круглими від подиву. – Я такого ще не бачила, щоб хтось комусь щось оплатив… У нас серед жінок конкуренція. Як з‘являється якась робота, то хапають відразу. А заробіток бережливо складають. Кожен – собі.
– Мабуть, ми говоримо про різне середовище і різні запити. Моє коло спілкування – це або студенти, або ті, які вже довгий час живуть у Варшаві (залишилися після навчання) і мають стабільну роботу на умові. Серед них немає заробітчан.
– Ой не знаю… Може… Я оце нині біжу до двох старших пань. Одній треба прибрати, іншу – помити… Знаєш, – змовницьки нахилилася до мене пані Люба, – я ніколи такого не робила. Але піду, – випростался жінка.
– А Ви приходьте до церкви, – там знайдете багато жінок, які вже мають досвід, може, щось порадять. До того ж, там завжди є дошка оголошень з різними пропозиціями. Раптом щось знайдете.
Жінка проводжає мене до потяга. А у мене ще один привід подумати. У церкві дійсно завжди багато оголошень. Я їх називаю для себе «зворотній зв’язок». «Шукаю працю!» «Доглядатиму дітей. Є досвід роботи» «Поприбираю житло» -стандартні тексти. Але не так часто можна помітити «Шукаю працівника!» Якщо й зявиться щось подібне, то лише на один-два дні – роботи потребують усі і завжди.
Щонеділі, на всіх трьох Літургіях українська церква наповнена людьми. Спостерігаю за ними – здебільшого жінки й чоловіки від 30 до 50 років, ті, хто щодня прибирають комусь квартири, роблять ремонти у будинках, займаються з дітьми, працюють офіціантами. Але українців багато. Деякі на свою роботу зовсім не скаржаться.
Напівзолота українська молодь
Невеличка група української молоді мирно фотографувалася у Сопоті – приморському польському містечку, яке знаходиться у 15 хвилинах їзди потягом від Гданська. Це не просто групка туристів – це Український Експериментальний Театр у Варшаві. У Гданську якраз проходить вже 37-ий традиційний Ярмарок Української Культури.
Гордість і радість для молодих акторів взяти участь у цьому заході зі своєю виставою про Ліну Костенко «Життя, як вокзал». Молодь різнобарвна, хто – звідки, з усіх куточків України: хто навчається, хто працює, хто має свій бізнес… У кожного свої фінансові можливості й бажання. Біля моря, (а особливо Балтійського, вічно холодного моря) як завжди, вітряно. Листопад чемно але наполегливо диктує свої умови. Всі вже встигли замерзнути.
– Пропоную зупинитися у цій маленькій кав’ярні і зігрітися, – почулося збоку. Усі переглянулися.
– Олександре, – делікатно почала Зоряна, – ти розумієш, які тут ціни? Це ж єдина кав’ярня на узбережжі…
– Та припини,- легко відсахується Олександр. – Там кава і чай всього по 10 зл. Де ти знайдеш дешевше?
Десять осіб спокійно зачекали на двох своїх друзів, поки ті замовляли гарячі напої. Ніхто нічого не коментував – зрештою, кожен живе згідно зі своїми можливостями.
З цікавістю розглядаю людину, з якою вже знайома майже рік. Продовгувата голова покрита шаром волосся, починаючи із маківки. Великий лоб, великі очі, вуса і заросла борода. Достатньо охайний, але зовсім не той, який змушує оглянутися. Сорочка може бути колись не попрасована, пальто інколи може виглядати, як щойно знайдене у шафі після довгих років лежання. Часто один і той самий одяг можна споглядати кілька разів підряд. Проте, здається, що гроші для цього чоловіка, мабуть, остання проблема у житті.
– Олександре, скільки ти платиш за житло? – як я можу проґавити такого екземпляра!
– 2.500 тис. злотих
На якийсь час у мене відібрало мову.
– Ти з кимось ділиш житло?
– Ні. Я живу сам.
– Скільки ж ти заробляєш, можеш сказати?
– Можу, але думаю, що краще не варто. Достатньо того, що це значно більше, ніж на аналогічній посаді в Україні. Приблизно вдвічі більше. Навіть, можливо, втричі.
– Як ти потрапив до Варшави?
– Випадково. У мене закінчився попередній контракт в Нідерландах і я був тимчасово без роботи. У цей час, через соціальну мережу по пошуку роботи, зі мною сконтактувався представник польської фірми і запропонував контракт у Варшаві. Це було напередодні Євро-2012. Ми швидко домовились про умови і строки, а з візою проблем не було, і одразу по закінченню Євро-2012 я приїхав до Варшави.
– Тобто, на відміну від багатьох українців, які їдуть за кордон через фінансові питання, ти у тут працюєш задля своєї зручності та розвитку?
– Ні, я так само, як і інші, працюю за кордоном, бо для того, аби назбирати на власну квартиру і машину в Україні – треба працювати півжиття. Якби я зміг знайти роботу з аналогічним доходом в Україні, я б туди повернувся вже зараз.
– Але, погодься, ти приїхав до Варшави не квартири прибирати і не на будову, так?
– Так… В Україні я не перебував у скрутній ситуації і мав за що жити. Утім, мотиви мене такі ж самі, як і в заробітчан, різниця лише у розмірі запитів. Стосовно комфорту, цей термін багатогранний. Мій комфорт полягає у комфортному спілкування на роботі і поза нею, в той час як фізичні аспекти комфорту не є пріоритетними.
– Але попри те, ти орендуєш житло за 2.500 тим зл??? Я не помиляюся? Якщо тобі не важливий фізичний аспект, чому б не підшукати дешевшого житла і таким чином швидше “назбирати на житло” в Україні?
– Тут усе просто. Пріоритетом став комфорт комунікацій. 100-200 євро на місяць мені погоди не роблять, це 1500-3000 евро на рік. А можливість приймати в гостях рідних і друзів із України має велике значення. Був час, коли я жив на надувному матраці у квартирі сестри…
– Тобі подобається твоя робота?
– Так.
– Але ти хочеш повернутися до України?
– Так.
– Чому?
– Моя робота є затребувана і в Україні теж. Україна надає більше умов для комфортного спілкування, це країна де більшість речей є рідними для мене. У той же час я відчуваю певні особисті зобов’язання перед Україною, які ще належить втілити.
І моя робота затребувана в Україні. І твоя також. Лише з особистими зобов’язаннями треба розібратися.

Післяслово
21 листопада 2013 рік. За тиждень після гданського Ярмарку Української Культури українські варшав’яки почули хвилюючі новини – в Україні розпочалися мітинги та страйки проти призупинення процесу підготування до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Молодь, заробітчани, студенти – усі перейнялися подіями, які могли привести до важливих змін у житті кожного з них. Вже 24 листопада, паралельно із вшануванням жертв Голодомору, українці масово почали виходити на вулиці варшавської столиці і гуртуватися біля Українського Посольства. Пікети на підтримку Євромайдану відновлюються щонеділі протягом усього часу революційних подій на Батьківщині. Згодом, після жахливих подій з 29 на 30 листопада, коли представники спецпідрозділу “Беркут” провели “зачистку” Майдану, мітингувальники змінили свої вимоги до влади – тепер народ України вимагає відставки уряду та чинного Президента.

З того часу минув рік. Президента переобрано. В Україні почалася війна. До Польщі хлинуло сотні українців в надії на порятунок (хтось – аби не вмерти з голоду, хтось – аби не вмерти на війні). Пошуки хорошої, солідної роботи легшими не стали, проте з’явилося безліч охочих поживитися на дешевій робочій українській силі. То тут, то там видніються запрошення на сезонні роботи, на будови, на прибирання, на заводи… Водночас, документи на перебування та роботу у Польщі отримати стало значно важче.
«Ze wszystkich obcokrajowców mamy 90% ukraińców» – почула одного разу у варшавському уряді для іноземців. Висновки робимо самі…
Ми – українці. Ми любимо свою країну. Ми відчуваємо кожен її порух, кожен її подих. Ми – українці, які живуть за кордоном. Але ми живемо Україною, її культурою, її піснею, її мовою. Ми працюємо за кордоном, але зароблені гроші віддаємо Україні. Ми любимо і вміємо працювати. Українці працюють ТЯЖКО, українці працюють НЕ ЗАВЖДИ УДОМА і НЕ завжди ТОМУ, ЩО ТАК ХОЧУТЬ…