Перше, що вона зробила, прибігши додому, то вскочила до ванни і помила голову новим шампунем.

Зазирнувши на мить до дзеркала, і трошки себе порозглядавши, зрештою вирішила, що вигляд цілком пристойний і почала нашвидкуруч готувати желе.

Сьогодні сьома річниця їхнього з По шлюбу, тому, який би важкий день на роботі не був, вона ні за що не проґавить романтичний вечір при свічках в кафешці, що на березі озера їхнього пречудового маленького містечка.

По їхав з вісімнадцятигодинної робочої зміни, і все, що йому хотілося, це зануритися у розкішне волосся Ліль і заснути з нею у теплому ліжечку, як дві миші, яким зовсім нічого для щастя більше не потрібно. Який же він йолоп! Уже вкотре забув про їхнє свято, і коли Ліль привітала його по телефону, то відчув жар у себе в грудях та піт на чолі. На емоціях і з почуття провини, зопалу запропонував своїй коханій романтичний вечір у маленькому ресторані.

Із роду не любив тих кафешок. Лише гроші з’їдають, а задоволення, як кіт наплакав. Але сьогодні виняток. Він перетерпить ті тортури, спробує ввічливо подивитися на нахабу офіціанта, який лиш заглядає у гаманець. Спробує вдати, що задоволений з того нестерпного сидіння на стільці за столиком і калатання ложкою в розчинній каві (вдома значно краще смакуватиме, наприклад, апельсинове желе… чи бананове, або ківі!)

Але він спробує. От лише приїде, і побачить її, свою Ліль.

А Ліль літала по квартирі і приміряла вже шосту сукню. Ніяка не пасує. Та – закоротка, та- – задовга, на той синій колір  у неї нині немає настрою, а бузкова спідниця не пасує під улюблену червону блузку, а туфлі незручні (адже вона сьогодні точно будуть багато ходити, з По завжди так!), а ці білосніжні босоніжки мають зависоку шпильку, під коротку міні виглядатиме вульгарно (ой! Це ж босоніжки з весілля! Як збереглися… може, ризикнути?)

Із важких роздумів та ще важчого вибору Лі витягнув телефонний дзвінок.

• Привіт! – дзеленькав жіночий голос. Ми нині маємо зустріч, чи завтра? Бо в графіку усе в мене переплуталося. Не день, а кошмар. Ти знаєш, я…
• Міло! Зустріч у нас завтра. А сьогодні у мене свято з По. Сім років нашому шлюбові, тому…
• Ой! То вітаю. Ну то я побігла, бо часу нема. Завтра розповіси, куди ходили, що подарував, і що робили. Цьом

Дзвінок обірвався. Ліль невимушено усміхнулася. Велике місто диктує свої правила. Все бігом, на ні що немає часу. На сон часу немає, на їжу часу немає, на відпочинок часу немає, на коханих часу немає. Ні на що немає часу…

Блукаючи поглядом по кімнаті, Ліль несвідомо перебирала ймовірні комбінації сьогоднішнього святкового вбрання.

Минуло 10 хвилин. А Ліль стояла і просто дивилася на купу одягу. Кілька разів кліпнувши, раптом широко усміхнулася.

Еврика! «Боже, дякую Тобі, за все дякую Тобі, Боже любий, Боже милий за все дякую Тобі!»

Наспівуючи дитячу пісеньку слави Всевишнього, Ліль гарно поскладала  весь одяг до шафи і подалася до кухні перевірити, як там желе.

Сьогодні вони нікуди не підуть. Вона нагодує його желе і вони загорнуться у ліжечку, як дві миші, яким нічого більше не потрібно!

Декан факультету іноземних мов Університету Кокушко Сергій Васильович дивився у вікно. Із перспективи третього поверху краєвид виглядав якщо не божественно, то принаймні, мило. Сергій Васильович втомився. За дверима кабінету чулося гуркотання, сміх, крик, плач. Боже! Чому за стільки років роботи деканом він і досі не може спокійно реагувати на сльози абітурієнтів? Завтра нарешті останній день вступної кампанії, і всі першокурсники порозсипаються по гуртожитках фарбувати стіни і мити підлоги. М’яке шкіряне крісло (чи шкіряне?) втопило у собі важке тіло декана. Декан думав. Він намагався бути холерно справедливим і чесним, а виходило, як виходило. І через це йому пекло у грудях (чи, може, то печія після вчорашнього прийому?). І все ж таки шкода тих дітей. Всі вони розумні і талановиті. Він би їх всіх зарахував. Сергій Васильович власне начитався новітніх методик навчання і виховання. І, виявляється, ці методики досить цікаві штуки. От, наприклад, якщо справді припустити, що кожен є діамантом зі специфічним набором знань та умінь, то що ж би то можна було вдіяти, якби цей набір взяти і правильно використати?! Еть. Не тут. Мабуть, не тут. Із грудей декана мимовільно вирвалося зітхання.

– Перепрошую, чи можна увійти? – солодкий дівочий голос медом залив кабінет декана. Він миттю обернув важке крісло і поглянув на володарку того дзвіночка.

– Я дуже перепрошую, але ніхто не відгукнувся на стукіт у двері, і от…

«Не відгукнувся, значить нікого немає, козо!» – подумав декан, але з уст потекли зовсім інші слова.

– Слухаю вас.

Дівча двічі кліпнуло хитрими, як у лисички, але дуже красивими оченятами і заспівало:

– Я хочу підписати з Вами контракт.

У декана здавило у горлі і він відчув, як піт рікою тече по спині.

– Я-який к-контракт? – запитав здавленим голосом. У його уяві відразу намалювалася картина журналістського розслідування, де його хочуть зловити на гарячому, підставити, підкинути і зрештою, викинути геть із цього м’якого крісла і з Університету загалом.

– Контракт на навчання. Чеська мова та література, – пролунало здаля.

Минуло не менше десяти секунд, доки до Сергія Васильовичі дійшло, що перед ним не хитра журналістка, а проста абітурієнтка. Але чому вона тут, у нього? Що, таблиць їй мало? Списків не бачила? І, зрештою, чому вона сама? Всі з батьками приходять. Мамусі заглядають в очі, а татусі простягають конверти… А ця стоїть і хоче контракт підписати. Але зрадливі думки декан залишив собі, а замість того делікатно запитав:

– А  який у Вас, шановна, середній бал?

– На крихту менший від прохідного, – щиро зізналася дівчина і простягнула папери просто деканові під ніс.

– Що ж Ви так?

– Та от, працювати довелося, не було багато часу на навчання. Прикро мені дуже. Але так хочу вчитися. Обіцяю, що матиму кращі результати…..

– А що ж Ви… на магістратуру хочете?

– Ні. На перший курс.

Тут Сергію Васильовичу знову довелося ще раз підняти густі чорні брови. Він зміряв малу нахабу кілька разів поглядом і вирішив, що ця нахаба не така вже й мала. Їй не сімнадцять, а всі двадцять. Що вона забула на чеській мові?

– Що ж…. Мушу задзвонити декому… Пояснити, чому ви будете зараховані.

– То мені можна йти оплачувати навчання?

– Можна. До секретаріату зайдіть. Там вам пояснять….

Дівчина вийшла. А Сергій Васильович подумав, що якби кожен так от до нього приходив з очима повними надії та нестримного бажання вчитися, зі сподіваннями і енергією, то, мабуть, він відмінив би вступні іспити. І тоді би точно був звільнений.