– Та який з тебе українець? – випалила я. – Народився і виріс у Польщі, є громадянином Польщі, спілкуєшся польською мовою… до України маєш досить опосередковане відношення… Те, що твої предки були українцями… Добре. Маєш ти українську кров. Але це не є основним показником твоєї приналежності. Можна постійно розхитувати і посувати історію задля пояснення і навіть виправдання деяких фактів, але дивимося реально на речі. Ти – поляк.

Довідка
Ле́мківщина, також Лемковина — українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців — лемки. Розташована в українських Карпатах (по обох схилах Сх. Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж у Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині.
На думку деяких дослідників, давніми предками лемків було слов’янське плем’я білі хорвати, що заселяло район Карпатських гір у 7-10 ст. У середньовічні часи територія Лемківщини входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Згодом землі Південної Лемківщини були захоплені Угорщиною, а з 1340-х рр. вся Лемківщина була включена Казимиром III Великим до складу Польщі, де перебувала до 1772 р. Східна частина Лемківщини творила Сяніцьку землю у складі Руського воєводства, західна належала до Краківського воєводства.

У 14-16 ст. територія Лемківщини була в абсолютній більшості заселена українцями. До кінця 16 ст. сформувався сучасний лемківський говір (діалект української мови) і закріпився в тих межах, які проіснували до 1946 р. У церковному відношенні Лемківщина належала до Перемишльської єпархії, а більшість населення були греко-католиками.

От і все, що потрібно було зробити – просто прочитати у Вікіпедії (якщо до цього часу не навчили). От і все, що вимагалося – знання, елементарні знання про тих людей, для яких слово «українець» – рідне, можливо навіть рідніше, ніж для будь-кого з нас!

А я ж була там – на Лемківщині. Була і бачила, як живуть ті люди, бачила їхній устрій життя, бачила їхні розваги, їхню працю, їхню віру. Їхня молитва сильна, віра – жива! Їхній зв’язок з Церквою чи то греко-католицькою чи православною вражальний.! Ці люди, батьки й діди яких пережили приниження і втрати, які кочували і були переселені з рідних земель ген далеко, зуміли зберегти свою ідентичність, мову, віру, зуміли встояти у краї, який не мав жодних для цього умов.
«Українці у Польщі від 1947 р. багато вистраждали саме тому, що вони – українці. Про це гарно розповідається у двох томах «Василянських досліджень» та у книзі «Szpiek Watykenu? – ks. Basyli Hrynyk» Ігоря Галагіди. Поляками українського походження можна називати лише тих людей, які повністю втратили свою ідентичність, які самі себе не вважають українцями. Зазвичай вони говорять: «Моя бабця була українкою…», – парох церкви ієрм. Петро І. Кушка.

Ярослав глянув на мене поглядом повним обурення і навіть якоїсь насмішки.
– В Україні погана едукація, – промовив, – ви нічого не знаєте про себе самих. Будь обережна з такими висловлюваннями у присутності інших полонізованих українців.
Я змовчала. Що могла сказати? Але не змовчав мій друг.
– Як визначається ідентичність? – запитав.
– Культура, кров, віра, мова, усвідомлення, виховання, зрештою… Але вони тісно всі пов’язані. Якщо не буде усвідомлення, то й культури не буде…, – я ще щось говорила, але розуміла, що починаю плутатися у власних судженнях, розуміла, що неправа…
– Я вихований у християнській родині, греко-католик, добре знаю українську мову, у мені тече українська кров, я живу згідно з українськими традиціями, то чому ж я не українець?, – Ярослав продовжував мене «добивати.
– Ммм… Добре. Але тоді чому ти не їдеш до України?», – спробувала я виправдатися.
– А ти чому не їдеш?
Це була остаточна поразка.
Чому маємо їхати до України? Наші землі тут, наші могили, батьки, рідні… Наше життя тут. Ми не покидали Україну, вона нас покинула!
Я заходила вже до потягу. Мовчки. Десь чула, що одна із складових мудрості – це мовчання, коли нічого сказати.
– Вивчи це питання, – із роздратованим спокоєм сказав на прощання Ярослав, – а то незадовго ви нас німцями називатимете…
От сиджу, і вивчаю… А вивчати-то нічого! Хіба ж я не знала про операцію «Вісла»?!
Їхала додому і думала-думала-думала… Цей чоловік з такою образою відгукнувся на мої закиди… Та ж він вдесятеро, в сто разів більший українець, ніж я! Для нього важлива традиція. Для нього важлива молитва. Він Божа людина до кісток… Він із викликом, гордістю і водночас зі спокоєм говорить: «Я – українець».
Так, можна закидати, що він не живе зараз в Україні, не отримує української зарплати, не терпить ганьби від влади, не змушений виживати, як більшість українців. Можна цим пояснювати його позицію, звісно. Але ніхто не говорив про патріотизм. Йдеться про визнання своєї ідентичності, своєї натури, свого серця. Скажете, то порожні слова? Тоді чому ж так багато українців зі шкіри пнуться, аби лише ніхто не здогадався, що вони родом з України. Чого соромляться, чи, радше, бояться?
У нас присутнє таке поняття, як миттєвий патріотизм, який проявляється в конкретних випадках, подіях, ситуаціях. Ми навіть розриваємо на собі сорочки «за Україну». Але, що краще – бути українцем без патріотизму, чи патріотом без України в серці?! Коли тисячі українців за кордоном прикипають до екранів телевізорів і моляться за Майдан, коли частина заробітчан повертається до України, аби стояти у її столиці разом зі своїм народом, коли українська діаспора дбає про своє коріння протягом багатьох років… Чи закинеш тоді, що за кордоном ти вже не українець, бо шукаєш кращого життя?
Я не знаю. Я Ви?